Моє обличчя морщиться від спроб зрозуміти, про що вона торочить.
— А Берлінський мур справжній?
— Авжеж, такий мур був, але тепер його нема.
Я такий зморений, що, певно, розірвуся на дві половинки, як Румпельштільцхен.
— Спи й насни гарні сни, а жуків усіх жени, — каже Ма, зачиняючи дверцята Шафи.
Не думаю, що я вирубався, бо зненацька до мене долинув гучний голос Старого Ніка.
— Але вітаміни... — каже Ма.
— Таж це грабунок серед білого дня.
— Хочеш, щоб ми захворіли?
— Це все велетенське дурисвітство! — вигукує Старий Нік. — Якось я дивився передачу про вітаміни — всі вони однаково опиняються в унітазі.
Хто опиняється в Унітазі?
— Просто хочу сказати, що якби ми ліпше харчувалися...
— А, он ти про що. Скиглиш, скиглиш, скиглиш...
Я бачу його в дверну щілину: він сидить на краю Ванни.
Голос Ма лютішає.
— Іду в заклад, що утримувати нас дешевше, ніж собаку. Нам навіть взуття не потрібне.
— Ти й не уявляєш, яке тепер життя. Думаю, ти навіть не знаєш, звідки беруться гроші.
Якийсь час вони мовчать.
Потім Ма питає:
— Що ти маєш на увазі? Гроші взагалі чи...
— Шість місяців...
Його руки згорнуті, вони здоровенні.
— Уже шість місяців, як я сиджу без роботи, а ти хоч про щось потурбувалася?
Тепер я бачу і Ма, вона підходить до нього.
— Що сталося?
— Наче це когось хвилює.
— Ти шукаєш іншої роботи?
Вони витріщаються одне на одного.
— Ти заліз у борги? — питає вона. — Як же ти збираєшся...
— Стули пельку.
Я так боюся, що він знову зробить їй боляче. Від страху з мого горла вихоплюється якийсь звук.
Старий Нік дивиться простісінько на мене. Він ступає крок, потім ще один і ще, а тоді стукає в дверцята. Я бачу тінь від його руки.
— Гей, ти там, — звертається він до мене.
У моїх грудях — калать-калать. Я міцно обіймаю коліна і зціплюю зуби. Мені хочеться залізти під Ковдру, проте я не можу; я не можу нічого зробити.
— Він спить, — каже Ма.
— Вона тримає тебе в шафі не тільки вночі, а й удень?
Тебе означає мене. Я чекаю, що Ма скаже «ні», але вона мовчить.
— Це якось неприродно.
Я бачу його очі: вони геть бліді. Чи бачить він мене? Чи перекинусь я в камінь від його погляду? І що мені робити, як він відчинить дверцята? Гадаю, я міг би...
— Мені здається, що це неправильно, — каже він Ма, — ти жодного разу не дозволила мені глянути на нього, відколи він народився. Він що, двоголовий виродок чи ще хто?
Чому він так каже? Я мало не висунувся з Шафи, щоб показати йому, що голова в мене одна.
Ма загороджує собою щілину; я бачу, як крізь тканину її спальної футболки проступають лопатки.
— Він просто сором’язливий.
— Нема чого мене соромитися, — каже Старий Нік. — Я ж і пальцем його не зачепив.
Чому він мав би чіпати мене пальцем?
— От, купив йому цього неймовірного джипа. Я хлопців знаю, сам був такий. Ну-бо, Джеку.
Він назвав мене на ім’я.
— Ну-бо, вилазь, і отримаєш льодяника.
Льодяника!
— Лягаймо ліпше в ліжко, — каже Ма дивним голосом.
По обличчю Старого Ніка перебігає смішок.
— Я знаю, що тобі треба, любонько.
Що треба Ма? Це щось зі списку?
— Ну ж бо, хутчіш, — знову каже вона.
— Хіба твоя мама не вчила тебе добре поводитися?
Лампа гасне.
Але ж Ма не має мами.
Ліжко гучно скрипить — це він укладається.
Я натягаю на голову Ковдру й затуляю вуха, щоб нічого не чути. Я не хочу лічити скрипів, проте лічу.
Коли я прокидаюся, то бачу, що все ще лежу в Шафі, а кругом непроглядна темрява.
Цікаво, чи Старий Нік ще тут? І де льодяник?
Правило каже: залишайся в Шафі, аж поки по тебе прийде Ма.
Цікаво, якого кольору той льодяник? Чи можна розрізняти кольори в темряві?
Я намагаюся знову заснути, але в мене не виходить.
Ану ж я висуну голову, щоб просто...
Я відчиняю дверцята, повільнісінько і тихісінько. Чути лише, як гуркоче Холодильник. Я встаю на Підлогу, ступаю один крок, два кроки, три. Раптом моя нога натрапляє на щось — о-о-о-о-о-о-ой! Я піднімаю ту річ і бачу, що то черевик, велетенський черевик. Я дивлюся на Ліжко — там він, Старий Нік; його обличчя, здається, витесане з каменю. Я простягаю палець, однак не торкаюся до нього, а просто тримаю палець дуже близько.
Його очі спалахують білиною. Я відстрибую, кинувши черевика. Зараз він закричить, думаю я, але він широко всміхається, показуючи великі блискучі зуби, і каже: