— Привіт, синку.
Я не знаю, що...
Аж тут лунає голоснющий крик Ма; ніколи ще не чув, щоб вона так репетувала, навіть під час наших щоденних вправ.
— Біжи, біжи від нього геть!
Я кидаюся в Шафу, вдаряюся головою — ай-я-яй, а вона все кричить:
— Біжи від нього геть!
— Стули пельку! — каже Старий Нік. — Стули пельку!
Він узиває її всякими словами, однак я не чую їх через вереск. Нарешті її голос стишується.
— Припини дзявкати! — каже він.
Але Ма замість слів вимовляє ммммммм. Я двома руками тримаюся за те місце на голові, де вдарився.
— Ти просто безмозка курка, ось ти хто.
— Я можу поводитися тихо, — каже Ма майже пошепки.
Я чую її уривчасте дихання.
— Ти знаєш, як тихо я можу поводитися, коли ти його не чіпаєш. Це єдине, про що я тебе прошу.
Старий Нік гучно чмихає:
— Ти починаєш просити про всяку всячину. Щоразу, тільки-но я відчиняю двері.
— Це все заради Джека.
— Ага, так-так, тільки не забувай, звідки він узявся.
Я нашорошую вуха, але Ма нічого не відповідає.
Якісь звуки. Він дістає одяг? Ні, певно, взуває черевики.
Після того як він іде від нас, я не сплю. Я не стуляю очей у Шафі всю ніч. Я довго-довго чекаю, проте Ма по мене так і не приходить.
Я дивлюся на Дах, аж тут він несподівано піднімається вгору і в Кімнату вдирається небо, а ракети, і корови, і дерева падають мені на голову...
Ні, я лежу в Ліжку, крізь Дахове Віконце просочується світло; мабуть, уже ранок.
— Це просто поганий сон, — каже Ма, гладячи мою щоку.
Я трохи посмоктав моні, однак не багато, ліва циця смачнюща. Тут я все згадую і, повернувшись у Ліжку, шукаю нових слідів на шиї Ма, але не знаходжу.
— Мені дуже шкода, що я вийшов з Шафи вночі.
— Я знаю.
Чи означає це, що вона мене прощає? Раптом я згадую ще дещо.
— А що таке «виродок»?
— Ой, Джеку.
— А чому він сказав, що зі мною щось не так?
Ма стогне.
— З тобою все добре, — каже вона, цьомаючи мене в носика.
— Але чому тоді він сказав це?
— Він просто хотів мене розлютити.
— Чому?..
— От ти полюбляєш грати машинками, кульками та іншими цяцьками. Ну, а він полюбляє грати на моїх нервах.
Ма стукає себе по голові. Я не знаю, як це — грати на нервах.
— А чому він сказав, що сидить без роботи?
— Ну, він її, мабуть, втратив.
А я думав, що втрачати можна речі, як-от наші кнопки з набору. У Зовні, мабуть, усе влаштовано зовсім інакше.
— А чому він сказав: «Не забувай, звідки він узявся»?
— Ох, дай мені спокій хоч на одну хвилинку, добре?
Я лічу подумки: один бегемот, два бегемоти, але всі шістдесят секунд це питання крутиться в моїй голові.
Ма наливає собі склянку молока, а мені не наливає. Вона дивиться в Холодильник — світла там немає, і це дивно. Вона зачиняє дверцята.
Хвилина минула.
— То чому він сказав: «Не забувай, звідки він узявся»? Хіба не з Небес?
Ма вмикає Лампу, але вона чомусь теж не світиться.
— Він мав на увазі, чий ти.
— Я твій.
Ма злегка всміхається.
— Можливо, лампочка перегоріла?
— Не думаю.
Ма труситься від холоду і йде перевірити Обігрівач.
— А чому він сказав, щоб ти не забувала про це?
— Ну, він думає, що ти його.
— Ха! От безклепко!
Ма дивиться на Обігрівач.
— Електрику відімкнули.
— Як це?
— Електричного струму немає.
Дивний сьогодні день!
Ми їмо пластівці, чистимо зуби, вдягаємося й поливаємо Вазон. Ми набираємо Ванну води, проте вона просто крижана, і нам доводиться митися в одязі. Дахове Віконце трохи світлішає, але не дуже. Телевізор теж не працює, і мені так бракує моїх друзів. Я вдаю, ніби вони з’являються на екрані, і поплескую по них пальцями. Ма пропонує вдягти ще одну сорочку і штанці, щоб зігрітися. І дві пари шкарпеток. Ми довго-довго-предовго бігаємо по Доріжці, а тоді Ма велить мені зняти одну пару шкарпеток, бо мої пальці в них хлюпають.
— Мені вушка болять, — кажу я Ма, і її брови зводяться вгору. — У вушках надто тихо.
— А, це тому, що ми не чуємо всіх звичних звуків. Немає ні потоку теплого повітря, ні гудіння холодильника.
Я граюся поганим Зубчиком, ховаючи його в різних місцях — під Комодом, у рис або за пляшку Мийного Засобу. Я намагаюся забути, куди сховав його, а потім радію знаходячи. Ма ріже всі зелені боби, що були в Морозилці; навіщо їй так багато?
Раптом я згадую приємну новину, почуту минулої ночі.
— Ой, Ма, льодяник!