Вона все ще ріже боби.
— Він у смітті.
Чому він залишив його там? Я підбігаю до Смітниці, натискаю на педаль, накривка підскакує зі звуком бем, але ніякого льодяника там не бачу. Я риюся в апельсинових шкірках, рисі, рагу й пакетах.
Ма бере мене за плечі:
— Облиш.
— Він приніс мені цю цукерку як недільний подарунок, — кажу я їй.
— Це непотріб.
— Ні, ні!
— Та він коштує, певно, центів п’ятдесят. Він хотів з тебе поглузувати.
— Я ніколи ще не смоктав льодяників.
Я скидаю її руки зі своїх плечей.
На Плиті нічого не можна розігріти, бо немає електрики. На обід ми їмо слизькі морожені боби; на смак вони ще гірші, ніж варені. Одначе ми мусимо їх з’їсти, а то вони розморозяться й зіпсуються. Про мене, хай псуються, хоч це й марнотратство.
— Почитати тобі «Зниклого Кролика»? — питає Ма після того, як ми вмилися холоднющою водою.
— А коли нам увімкнуть електрику?
— Вибач, але я не знаю.
Ми лягаємо в Ліжко, щоб зігрітися. Ма задирає весь свій одяг, і я напиваюся досхочу спочатку з лівої, а тоді з правої циці.
— А якщо в Кімнаті ставатиме холодніше і ще холоднішіше?
— Ні, не ставатиме. Затри дні розпочнеться квітень, — каже Ма, міцно притискаючи мене до себе. — Надворі зробиться тепліше.
Ми дрімаємо, проте я швидко прокидаюся. Дочекавшись, коли Ма міцно засне, я вибираюся з Ліжка і знову риюся в Смітниці.
Я знаходжу льодяник майже на самому споді: він наче червона кулька. Я мию руки й льодяник, бо він весь у рагу. Я знімаю целофанову обгортку і смокчу, смокчу його — це найсолодша річ, що я їв коли-будь! Цікаво, чи в Зовні все таке смачне?
Якби я втік, то став би стільцем, і Ма не змогла б знайти мене серед інших стільців. Або обернувся б на невидимця і приклеївся б до нашого Дахового Віконця, а вона дивилася б крізь мене. Або став би манюсінькою пилиночкою і залетів би їй у носа, а вона чхнула б, і я б вилетів.
Тут я помічаю, що очі Ма розплющені.
Я ховаю льодяника за спину.
Вона знову заплющує очі.
Я знову смокчу, довго-довго, хоч мене вже трохи нудить. Нарешті в моїх руках лишається сама паличка, і я викидаю її в Смітницю.
Коли Ма встає, то не згадує про льодяника; мабуть, вона спала, коли її очі розплющилися. Вона знову намагається засвітити Лампу, але марно. Вона каже, що залишить її ввімкненою, щоб ми відразу ж побачили, коли з’явиться струм.
— Ану ж він з’явиться посеред ночі і світло нас розбудить?
— Не думаю, що це станеться посеред ночі.
Ми граємо в кеглі М’ячиком-Стрибунцем і Паперовим М’ячем, збиваючи пляшечки з-під вітамінок. На них натягнуті голови всяких істот — Дракона, Чужинця, Принцеси, Крокодила; я зробив їх, коли мені було чотири роки. Виграю здебільшого я. Потім я вправляюся в додаванні, відніманні, діленні та множенні, записуючи найбільші з обчислених результатів. Ма шиє мені дві нові ляльки з маленьких шкарпеток, що їх я носив, коли був немовлям; вона стібками вишиває на їхніх обличчях усміхнені роти і прикріплює ґудзики замість очей. Я вмію шити, але мені це не дуже подобається. Шкода, що я не пам’ятаю себе немовлям і не знаю, яким був.
Я пишу листа Губці Бобу, малюючи самого себе і Ма на задньому плані, яка танцює, щоб зігрітися. Ми граємо у фотографа, пам’ятайка та рибалку. Ма пропонує зіграти в шахи, проте від них мені пухне мозок, і вона погоджується на шашки.
Мої пальці зовсім задубіли, і я кладу їх у рота. Ма каже, що там повно мікробів, і змушує мене знову вимити руки крижаною водою.
Ми робимо багато намистинок з тіста, але не можемо нанизати їх на разок, доки вони не засохнуть і не затверднуть. Ми майструємо зореліт з коробок і відерець; клейка стрічка майже закінчилася, одначе Ма каже:
— Ех, що вже там!
І ми використовуємо останній шматок.
Дахове Віконце помалу темніє.
На вечерю в нас прілий сир і розтала броколі. Ма каже, що я мушу поїсти, а то мені стане ще холодніше.
Вона кладе в рота дві болегамівні пігулки, запиваючи їх великим ковтком води.
— Навіщо ти п’єш пігулки, якщо поганий Зубчик уже випав?
— Мені здається тепер, ніби болять інші зуби.
Ми вдягаємо спальні футболки, а поверх них ще якусь одежину. Ма починає співати:
— Інший бік гори...
Я підхоплюю:
— Інший бік гори.
— Інший бік гори. Усе, що бачив він.
Я заспівую «Дев’яносто дев’ять пляшок пива на стіні» і зупиняюся на сімдесятій пляшці.
Ма затуляє руками вуха і просить лишити решту пляшок на завтра:
— Тоді вже, мабуть, з’явиться електрика.
— Згода, — кажу я.