— А якщо й не з’явиться, то сонця він однаково не зупинить. Хто? Старий Нік?
— А навіщо йому зупиняти сонце?
— От я й кажу, що він не зможе цього зробити.
Ма міцно обіймає мене й мовить:
— Пробач мені.
— За що?
Вона зводить дух:
— Це я винна: він розлютився через мене.
Я вдивляюся в її обличчя, але майже не бачу його.
— Він ненавидить, коли я кричу. Вже багато років я цього не робила, тому він надумав нас покарати.
Моє серце калатає дуже гучно.
— А як він нас покарає?
— Та вже покарав. Вимкнув електрику.
— О, це дрібниця.
Ма сміється.
— Що ти таке кажеш! Ми ж мерзнемо, їмо слизьку городину...
— Ага, але я думав, що він захоче покарати нас обох. — Я намагаюся собі це уявити. — Так, наче тут дві Кімнати і він садить мене в одну, а тебе — в другу.
— Джеку, ти в мене такий чудовий хлопчик.
— Чому я чудовий?
— Не знаю, — каже Ма. — Через те, що ти так несподівано тоді вискочив.
Ми ще міцніше обіймаємося.
— Я не люблю темряви, — кажу я Ма.
— Ну все, час лягати спати, а спати треба в темряві.
— Я здогадуюся.
— Ми розуміємо одне одного з півслова, еге ж?
— Еге ж.
— Спи й насни гарні сни, а жуків усіх жени.
— Хіба мені не треба йти в Шафу?
— Не сьогодні, — каже Ма.
Коли ми прокидаємося, у Кімнаті ще більша дюдя, ніж учора. Годинник показує сьому нуль дев’ять; у ньому батарейка, тож він має всередині власний струм.
Ма весь час позіхає, бо вночі вона не спала.
Мені болить пузик, і Ма каже, що це, певно, від сирої городини. Я прошу в неї болегамівну пігулку з пляшечки, і вона дає мені половинку. Я чекаю і чекаю, але мій пузик ніяк не вгамовується.
Дахове Віконце потроху світлішає.
— Я радий, що він не приходив сьогодні вночі, — кажу я Ма. — Хай би він до нас узагалі не приходив; це було б суперкруто!
— Джеку! — Ма, здається, морщить лоба. — Думай, що кажеш.
— Я думаю.
— А ти подумай про те, що з нами буде. Хто дає нам їжу?
Я знаю відповідь.
— Дитя Ісус з полів, що в Зовні.
— Ну, так, а хто нам її приносить?
О-о-о!
Ма встає. Вона каже, що крани ще працюють, і це добрий знак.
— Він міг би перекрити і воду, однак не зробив цього.
Я не знаю, що це за знак такий.
Ми знову їмо бублики на сніданок, проте вони холодні й зовсім розкислі.
— А що буде, як він не ввімкне електрику? — питаю я.
— Я впевнена, що він увімкне. Може, навіть сьогодні ввечері. Час від часу я тисну на кнопки Телевізора. Тепер це просто сіра безмовна скриня; я бачу в ній своє обличчя, але не так добре, як у Дзеркалі.
Ми виконуємо всі відомі нам фізичні вправи, намагаючись зігрітися: карате, острови, «Саймон говорить» і батут. Ми граємо в класа, стрибаючи з одної коркової плитки на іншу. Правила тут такі: не можна стрибати вздовж однієї лінії і не можна падати. Ма пропонує зіграти в піжмурки. Вона зав’язує собі очі моїми камуфляжними штанцями, а я ховаюся під Ліжком поряд з Яєчною Змією і, розпластавшись крижем, стараюся не дихати. Ма шукає мене цілу вічність. Потім я пропоную пограти в альпініста: Ма тримає мене за руки, а я йду по її ногах угору, аж поки мої ноги опиняються вище від голови і я звисаю, вивернувшись назовні. Кіски спадають мені на обличчя, і я весело сміюся. Я роблю сальто і стаю на ноги. Мені хочеться ще і ще раз побути альпіністом, але Ма каже, що їй болить хворий зап’ясток.
Після вправ нас огортає втома.
Ми виготовляємо мобіль з макаронин та ниток, до яких прив’язуємо всякі предмети, крихітні малюнки помаранчевого мене і зеленої Ма, а також спіральки з фольги й жмутики туалетного паперу. Ма прикріплює верхню нитку до Даху останньою кнопкою зі Швацького Набору. Ми стаємо під мобілем і заходимося з усієї сили на нього дути — усі предмети, що висять на макаронинах, починають літати.
Я голодний, і Ма каже, що я можу з’їсти останнє яблуко.
Ану ж Старий Нік більше не принесе нам яблук?
— Чому він усе ще карає нас? — питаю я.
Ма кривить рота:
— Він уважає, що ми речі, належні йому, бо й Кімната теж його.
— А як так сталося?
— Ну, це він її зробив.
Дивина, а я думав, що Кімната сама по собі.
— А що, хіба не Бог усе створив?
Якусь хвильку Ма мовчить, а потім, потираючи мені шию, каже:
— Принаймні всі добрі речі.
Ми граємо в Ноїв ковчег. Усі предмети на Столі, як-от Гребінець, Тарілочка, Кухонна Лопатка, книжки і Джип, шикуються в лінію і швидко-швидко забираються в Коробку, доки не почався всесвітній потоп. Ма більше не грає: вона обхопила обличчя руками, ніби воно стало важким.