Я хрумаю яблуко.
— Інші зубки розболілися?
Вона дивиться на мене крізь пальці, її очі якісь здоровенні.
— Які тепер?
Ма встає так несподівано, що я лякаюся. Вона сідає в Крісло-Гойдалку і простягає до мене руки.
— Ходи до мене, хочу розповісти тобі історію.
— Якусь нову?
— Так.
— Чудово.
Вона чекає, поки я вмощуся в неї на руках. Я обгризаю яблуко з другого боку, щоб усмак поласувати ним.
— Ти знаєш, що Аліса не завжди була в Країні Див?
Цей трюк мені вже відомий.
— Так, вона потрапляє в будинок Білого Кролика і стає такою великою, що їй доводиться виставити руку у вікно, а ногу — в комин. Вона хвицає Ящура Крутихвоста, це трохи смішно.
— Ні, перед тим. Пам’ятаєш, вона лежала на траві?
— А потім провалилася в нору завглибшки чотири тисячі миль, але не забилася.
— Так от, я наче Аліса, — каже Ма.
Я сміюся.
— Ні-і. Аліса — маленька дівчинка зі здоровенною головою, більшою навіть за Дорину.
Ма жує губу, аж та трохи темніє:
— Еге ж, але раніше я жила в іншому місці, як і вона. Багато-багато років тому я була...
— На Небесах.
Вона прикладає до мого рота пальця, щоб я помовчав.
— Я спустилася на землю і була такою ж дитиною, як і ти. Я жила зі своїми мамою і татом.
Я хитаю головою:
— Ні, мама — це ти.
— Але я мала свою маму, я звала її Мамуня, — каже Ма. — І вона досі жива.
Навіщо вона вигадує? Може, це якась невідома мені гра?
— Вона... Значить, вона моя Бабця?
Як Дорина abuela. Чи свята Анна на картині, де Діва Марія сидить у неї на колінах. Я з’їдаю середину яблука, від нього майже нічого не лишилося. Я кладу рештки на Стіл.
— Ти виросла в її пузику?
— Ну... власне, ні. Мене взяли за дочку. Вона і мій татусь. Тобі він доводиться Дідусем. А ще я мала... точніше, маю... старшого брата, Павла.
Я хитаю головою:
— Павло — це ж святий.
— Ні, інший Павло.
Як може бути двоє Павлів?
— Для тебе він — дядечко Павло.
Занадто багато імен, моя голова переповнена. У пузику, як і раніше, порожньо, наче я й не їв яблука.
— А що ми їстимемо на обід?
Ма не всміхається.
— Я розповідаю тобі про твою родину.
Я хитаю головою.
— Якщо ти їх ніколи не бачив, це не означає, ніби вони не справжні. На землі стільки речей, що ти й не мріяв про них!
— А в нас іще залишився сир, що не впрів?
— Джеку, це важливо. Я жила в будинку зі своєю мамунею, татусем і Павлом.
Доведеться підіграти, інакше вона розгнівається.
— Той будинок у Телевізорі?
— Ні, він зовні.
Як сміховинно, адже Ма ніколи не була в Зовні.
— Але він схожий на будинки, що їх ти бачив у телевізорі. Будинок стоїть на околиці міста, позаду нього — двір з гамаком.
— А що таке гамак?
Ма дістає з Полиці олівця, малює два дерева і сполучає їх мотузяним плетивом, що на ньому лежить людина.
— Це пірат?
— Ні, це я гойдаюся в гамаку.
Ма складає малюнок удвоє; вона дуже збуджена.
— А ще я ходила разом з Павлом гратися на дитячий майданчик, гойдалася там на гойдалках і їла морозиво. Твої бабця і дідусь возили нас машиною в зоопарк і на пляж. Я була їхньою маленькою дівчинкою.
— Ні-і.
Ма бгає свій малюнок. На Столі мокро, його біла поверхня лисніє.
— Не плач, — кажу я.
— Не можу.
Ма розтирає сльози по обличчю.
— Чому не можеш?
— Хотіла б я описати тобі своє дитинство якнайдоступніше. Я так сумую за ним.
— Ти сумуєш за гамаком?
— За всім, що там, зовні.
Я притискаюся до неї. Вона хоче, щоб я зрозумів, і я щосили намагаюся зрозуміти, однак мені від цього починає боліти голова.
— Виходить, ти колись жила в Телевізорі?
— Я ж тобі казала: це не в телевізорі. Це справжній світ; ти й не повіриш, який він величезний.
Вона широко розводить руки, показуючи на стіни.
— Наша Кімната — лише крихітний, смердючий шматочок цього світу.
— Наша Кімната не смердюча, — мало не гарчу я.
— Ну, вона, наприклад, стає смердючою, коли ти пукаєш. — Ма знову витирає очі.
— Твої пуки смердючіші за мої. Ти просто намагаєшся мене надурити — ану, перестань!
— Гаразд, — каже вона, видихаючи зі свистом, наче повітряна кулька. — Поїжмо ліпше сандвіч.
— Чому?
— Ти ж казав, що хочеш їсти.
— Ні, не хочу.
Її обличчя знову лютіє.
— Я зроблю сандвіч, і ти його з’їси. Гаразд?
Вона мастить хліб арахісовою пастою, бо сиру вже не залишилося. Коли я жую, Ма сидить поруч, але не їсть. Вона мовить: