— Я розумію, це важко перетравити.
Що, сандвіч?
На десерт ми з’їдаємо по піввідерця мандаринів. Мені дістаються великі шматочки, бо Ма віддає перевагу маленьким.
— Я тебе не обманюю, — каже Ма, коли я досьорбую сік. — Я не могла розповісти тобі про це раніше, бо ти був занадто маленький, щоб усе зрозуміти. Тож виходить, що я тебе дурила. Але тепер тобі вже п’ять, і я думаю, що ти все зрозумієш.
Я хитаю головою.
— Те, що я роблю тепер, — це протилежне брехні. Це небрехня.
Ми довго дрімаємо.
Коли я прокидаюся, Ма вже не спить і дивиться на мене. Її обличчя зовсім поруч, цалів за два від мене. Я просуваюся вниз, щоб посмоктати ліву цицю.
— Чому ти так не любиш те, що тут? — питаю я.
Вона сідає й натягає футболку.
— Я ще не закінчив.
— Ні, закінчив, раз почав говорити, — каже Ма.
Я теж сідаю.
— Чому тобі не подобається жити в Кімнаті зі мною?
Ма міцно притискає мене до себе.
— Мені завжди подобається бути з тобою.
— Але ти ж сказала, що вона крихітна і смердюча.
— Ох, Джеку. — Якусь хвилину Ма мовчить. — Мені хотілося б жити зовні. Проте з тобою.
— А мені подобається жити з тобою тут.
— Гаразд.
— Як же він її зробив?
Ма знає, кого я маю на увазі. Я думаю, що вона мені не розповість, але вона мовить:
— Спочатку це була просто садова повітка. Звичайна, дванадцять на дванадцять, зі сталі, покритої вінілом. Одначе він зробив звуконепроникне дахове віконце, потовстив стіни зсередини грубим пінопластом і обшив усе олив’яними листами, бо оливо не пропускає звук. О, а ще зробив міцні двері з кодовим замком. Він любить похизуватися своєю майстерною роботою.
Ранок тече дуже повільно.
Ми читаємо книжки з картинками в морозному сяйві. Дахове Віконце сьогодні трохи інше. На ньому з’явилася темна пляма, схожа на око.
— Глянь, Ма.
Вона дивиться вгору й широко всміхається:
— Це листок.
— Звідки він узявся?
— Мабуть, його зірвав з гілки вітер і приніс на шибку.
— Зі справжнього дерева, що росте в Зовні?
— Так. Бачиш? Ось тобі й доказ. За цими стінами — увесь світ.
— Зіграймо в бобове стебло. Поставмо мій стілець на Стіл... Ма допомагає мені зробити це.
— Потім на стілець — Смітницю, — веду далі я, — а тепер я заберуся...
— Обережно.
— Ага, а ти залазь на Стіл і тримай Смітницю, щоб я не впав.
— Хм-м... — мугикає Ма, і це дуже схоже на «ні».
— Ну, будь ласка-ласочка!
Усе виходить пречудово: я не падаю. Стоячи на Смітниці, я можу доторкнутися до коркових країв Даху — там, де вони нахилені до Дахового Віконця. На шибці я помічаю щось таке, чого раніше не бачив.
— Дивись — тут стільники, — кажу я, гладячи шибку.
— Це стільниковий полікарбонат, — мовить Ма. — Його не розіб’єшь. Перед тим як ти народився, я часто стояла на столі, позираючи у вікно.
— Листок увесь чорний і дірчастий.
— Ага, думаю, що це мертвий листок, з минулої зими. Навколо листка я бачу щось синє — це небо з чимось білим у ньому; Ма каже, що то хмари. Я вдивляюся крізь стільники, все пильніше й пильніше, але нічого, крім неба, не бачу. Ніяких човнів, поїздів, коней, дівчаток чи хмарочосів там не літає.
Злізаючи зі Смітниці й стільця, я відпихаю руку Ма.
— Джеку...
Я сам зістрибую на Підлогу.
— Брехушко, брехушко, в тебе довге вушко!
Ма починає мені щось пояснювати, але я затикаю пальцями вуха і кричу:
— Ла-ла-ла-ла-ла!
Потім я граюся Джипом. Мені хочеться плакати, однак я стримуюся.
Ма порпається в Шафці, дзенькаючи бляшанками, і мені здається, що я чую її лічбу. Вона рахує наші припаси.
Я добряче змерз: мої ноги в шкарпетках зовсім заніміли.
За вечерею я весь час питаюся, чи можна доїсти рештки пластівців, і Ма кінець кінцем каже «так». Я розсипаю трохи, бо геть не відчуваю своїх пальців.
Настає темрява, але Ма знає напам’ять усі вірші з «Великої книги забавлянок». Я прошу її прочитати «Апельсини і лимони». Мій улюблений рядок звідти: «Я не знаю знов, мовить дзвін на Бов», бо в цього дзвона гучний голос, як у лева. А ще там є рядок, присвячений сікачеві, що збирається стяти тобі голову.
— А що таке сікач?
— Великий ніж, здається.
— Ні, гадаю, це кабан, який мотає головою так швидко, що аж стинає людям голови.
— Пхе!
Спати нам не хочеться, але в темряві робити нема чого. Ми сидимо на Ліжку і віршуємо.
— Від усіх наш Віклз таїться: дуже лоскоту боїться.
— Подружки з заднього двору люблять дивитись угору.