— Гарний вірш, — кажу я Ма. — Наші фараони грали в верхогони.
— Чудово, — каже Ма. — Наша мила Джейні плаває в басейні.
— Наш Барні живе на фермі.
— Хибна рима.
— Гаразд, — кажу я. — Наш дядечко Павло упав якось на скло.
— А знаєш, він і справді колись упав. З мотоцикла.
Я вже й забув, що маю справжнього дядечка.
— А чому він упав з мотоцикла?
— Випадково. Його відвезли «швидкою допомогою» в лікарню і вилікували.
— А його різали?
— Ні, ні, йому просто наклали на руку гіпс, щоб вона не боліла.
То лікарні й мотоцикли також справжні. Здається, голова мені лусне від усіх цих нових речей, що в них я маю повірити.
У Кімнаті зовсім темно — тільки там, де Дахове Віконце, трохи світліше. Ма каже, що в місті завжди є світло від вуличних ліхтарів і лампочок на будинках.
— А де це місто?
— Просто он там, — каже вона, показуючи на Ліжкову Стіну.
— Я виглядав у Дахове Віконце, але ніякого міста там не побачив.
— Ага, і через це ти на мене гніваєшся.
— Я на тебе не гніваюся.
Вона цьомає мене у відповідь.
— Дахове Віконце дивиться простісінько в небо. А більшість речей, що про них я тобі розповіла, — на землі; і щоб їх побачити, треба мати стінне вікно.
— Тоді попросімо принести нам як недільний подарунок стінне вікно.
По обличчю Ма перебігає смішок.
Я вже й забув, що Старий Нік більше не прийде. Може, мій льодяник — це його прощальний недільний подарунок.
Я думаю, що от-от заплачу, а натомість широко позіхаю.
— На добраніч, Кімнато, — промовляю я.
— Що, вже час спати? Гаразд. На добраніч, — озивається Ма.
— На добраніч, Лампо і Повітряна Кулько. — Я чекаю, що скаже Ма, але вона мовчить. — На добраніч, Джипе і Дистанційко. На добраніч, Килиме і Ковдро. І вам, жуки, на добраніч, не кусайтеся.
Мене будить безперервний шум. Ма не в Ліжку. У Кімнаті трохи ясно, хоч повітря й досі крижане. Я дивлюся вниз і бачу Ма, що сидить на Підлозі і безперестанку стукає по ній рукою — пам-пам-пам.
— Що тобі зробила Підлога?
Ма перестає стукати і зводить дух.
— Мені треба у щось стукати, — каже вона, — але я не хочу нічого розбивати.
— Чому?
— Насправді я б залюбки щось розбила. Я залюбки розтрощила б усе.
Мені це не подобається.
— Що на сніданок?
Ма дивиться на мене, потім устає, підходить до Шафки й дістає один бублик. Гадаю, це останній.
Вона відламує собі чвертку і каже, що не дуже голодна.
Коли ми видихаємо, з рота йде пара.
— Це тому, що сьогодні холодніше, ніж учора, — мовить Ма.
— А ти казала, що холодніше вже не буде.
— Пробач, я помилилася.
Я доїдаю бублика.
— То я й досі маю справжніх Бабцю, Дідуся і дядечка Павла?
— Ага, — відповідає Ма, злегка всміхаючись.
— А вони що, на Небесах?
— Ні, ні. — Ма кривить рота. — Не думаю, що вони вже там. Павло лише на три роки старший за мене, йому тепер... м-м-м-м... має бути двадцять дев’ять років.
— Насправді вони всі тут, — шепочу я. — Ховаються.
Ма роззирається довкола:
— Де?
— Під Ліжком.
— О, туди вони просто не залізуть. Їх троє, і всі дуже великі.
— Як бегемоти?
— Не такі великі.
— Може, вони... в Шафі?
— З моїми сукнями?
— Ага. І коли ми чуємо гуркіт, це означає, що вони скидають вішаки.
Обличчя Ма стає смутним.
— Я просто пожартував, — кажу я.
Ма киває.
— А вони можуть коли-небудь прийти сюди?
— Як би мені цього хотілося, — відповідає вона. — Я молюся про це щоночі.
— Ніколи не чув.
— Я роблю це подумки, — каже Ма.
Не знав, що вона молиться подумки, щоб я не чув.
— І вони теж цього хочуть, — каже вона, — одначе не знають, де я.
— Ти в Кімнаті разом зі мною.
— Але вони не знають, де вона, а про тебе й гадки не мають.
Це дивно.
— Вони можуть глянути в Дорину мапу. Коли вони прийдуть, я несподівано вискочу, щоб їх здивувати.
Ма нібито сміється і не сміється.
— Нашої кімнати немає на жодній мапі.
— Ми можемо повідомити їх телефоном, Боб-будівельник має його.
— Але ж ми його не маємо.
— Ми можемо попросити як недільний подарунок, — натякаю я. — Якщо, звісно, Старий Нік уже не гнівається на нас.
— Джеку, він ніколи не принесе нам ні телефона, ні вікна.
Ма бере мене за великі пальці і стискає їх.
— Ми наче ті люди в книжці, і він нікому не дозволить її прочитати.
Потім у нас гімнастика: ми бігаємо Доріжкою. Важко пересувати Стіл і стільці затерплими руками. Я тричі бігаю туди-назад, але ніяк не можу зігрітися. Пальці на ногах мені зовсім заніміли. Ми граємо в батут, карате, «кі-я», а тоді я пропоную зробити бобове стебло. Ма погоджується за умови, що я не вередуватиму, як знову, можливо, нічого не побачу. Я видираюся на Стіл, потім на свій стілець, а звідти на Смітницю, навіть не похитнувшись. Ухопившись за краї Даху, там, де він з’єднується з Даховим Віконцем, я так напружено вдивляюся крізь стільники в синє небо, що аж починаю моргати. Невдовзі Ма каже, що їй треба спуститися і приготувати обід.