Майже на сто відсотків — це на дев’яносто дев’ять. Чи досить дев’яноста дев’яти?
Ма сідає на Ліжко, витираючи обличчя рукавом светра.
У моєму пузику бурчить; цікаво, чи в нас лишилося ще що поїсти? Вже майже зовсім стемніло. Не думаю, що світло сильніше за темряву.
— Послухай, Джеку, я маю розповісти тобі ще одну історію.
— Правдиву?
— Надзвичайно правдиву. Знаєш, як мені колись було сумно?
Мені це подобається.
— Тоді я спустився з Небес і став рости в твоєму пузику.
— Авжеж, але бачиш, я сумувала через цю кімнату, — каже Ма. — Старий Нік... я ж його зовсім не знала. Мені було дев’ятнадцять, коли він мене викрав.
Я намагаюся це зрозуміти. Шахраю, не кради. Я ніколи не чув, що можна викрасти людину.
Ма міцно притискає мене до себе.
— Я була студентка. Це сталося рано-вранці; я йшла через стоянку для автомобілів, прямуючи до бібліотеки коледжу і слухаючи... крихітну машинку, що містить тисячі пісень і грає їх просто у вухо. В мене раніше, ніж у всіх моїх друзів, з’явилася така машинка.
Хотів би і я мати собі таку машинку!
— Так от, цей чоловік підбіг і попросив мене допомогти. У його собаки нібито стався напад, і він подумав, що той помирає.
— Як його звали?
— Чоловіка?
Я хитаю головою:
— Собаку.
— Ні, собаку він просто вигадав, щоб заманити мене у свою вантажівку — вантажівку Старого Ніка.
— А якого вона кольору?
— Вантажівка? Бурого, якщо, звичайно, він її не перефарбував. Старий Нік завжди на ній їздить.
— Скільки в неї коліс?
— Я хочу, щоб ти зосередився на важливому, — каже Ма.
Я киваю. Вона надто міцно обіймає мене, однак я послаблюю її обійми.
— Він зав’язав мені очі...
— Як у піжмурках?
— Еге ж, тільки мені було зовсім не весело. Ми все їхали і їхали, я була така нажахана.
— А де був я?
— Тебе тоді ще не було, пам’ятаєш?
Я забув.
— А той собака — він теж сидів у вантажівці?
— Не було ніякого собаки. — Голос Ма знову робиться роздратованим. — Слухай, що я тобі кажу, і не перебивай.
— Розкажи мені іншу історію.
— Я розповідаю про те, що сталося зі мною.
— Розкажи ліпше про Джека — підкорювача велетнів.
— Слухай далі, — мовить Ма, затуляючи мого рота рукою. — Він змусив мене випити погані пігулки, щоб я заснула. А коли я прокинулася, то побачила, що я тут.
Уже майже зовсім споночіло, і я не бачу обличчя Ма. Вона відвертається від мене, і я можу тільки чути її.
— Коли він уперше відчинив ці двері, я заволала про допомогу. Він мене вдарив, збивши з ніг, тож я більше ніколи вже не кричала.
У моєму пузику все зав’язалося вузлом.
— Я не могла заснути, боячись, що він прийде знову, — каже Ма. — Тільки одного разу я заснула й не плакала, проспавши близько шістнадцяти годин.
— І ти наплакала ціле озеро?
— Що?
— Аліса наплакала ціле озеро сліз, коли зрозуміла, що забула всі вірші й числа, і мало не потонула в ньому.
— Ні, — відповідає Ма. — Але мені весь час боліла голова і свербіли очі. А від запаху коркових плит мене нудило.
Від якого ще запаху?
— Я божеволіла, позираючи на годинник і рахуючи секунди. Мені здавалося, що предмети довкола то більшають, то меншають, поки я дивлюся на них. Та якщо я відверталась, а потім знову скидала на них оком, вони починали ковзати. Коли він нарешті приніс телевізор, я з дурного розуму залишала його працювати двадцять чотири години на добу. Від реклами харчів мені, пам’ятаю, дуже болів рот, бо страшенно хотілося їсти. Іноді я чула в телевізорі голоси, які мені нашіптували щось.
— Як Дора?
Ма заперечливо хитає головою.
— Коли він ішов на роботу, я намагалася втекти. Цілими днями я стояла навшпиньки на столі і шкребла дахове віконце, але тільки обламала собі нігті. Я кидала в шибку все, що тільки можна. Однак сітка там така міцна, що скло навіть не тріснуло.
Квадрат Дахового Віконця вже трохи прояснів.
— А що ти кидала?
— Велику каструлю, стільці, смітницю.
Ого, хотів би я подивитися, як вона кидає Смітницю.
— А потім я стала рити підкоп.
Я спантеличений.
— Де?
— Ти можеш помацати його, якщо хочеш. Тільки треба залізти...
Ма відкидає Перину, витягає з-під Ліжка Коробку і, тихенько крекчучи, повзе. Я повзу слідом; біля нас — Яєчна Змія, але ми її не чіпаємо.
— Я перейняла цю ідею з «Великої втечі».
Її голос гуркоче просто в моїй голові.
Я пам’ятаю ту історію про нацистський концтабір — не літо з алтеями, а зиму, коли мільйони в’язнів їли суп з хробаками. Союзники відімкнули таборову браму — і всі в’язні вибігли звідти. Гадаю, союзники — це янголи, як святий Петро.