Я обмотую стебло, але стрічка спорскує і воно розламується на частини.
— Мені дуже шкода, — каже Ма.
— Зроби так, щоб Вазон знову ожив, — прошу я.
— Я не зможу цього зробити.
Вона чекає, коли я перестану плакати, а тоді витирає мені очі. Мені стає жарко, і я скидаю з себе зайвий одяг.
— Мабуть, треба викинути його на сміття, — каже Ма.
— Ні, — заперечую я. — Ліпше в Унітаз.
— Він заб’є нам труби.
— Ми можемо розірвати його на дрібні шматочки...
Я цьомаю кілька листочків Вазона і змиваю їх; потім кидаю інші листочки і теж змиваю; кінець кінцем я кидаю шматочки стебла.
— До побачення, Вазоне, — шепочу я.
Може, в морі його частини знову з’єднаються і він виросте до Небес.
Я пригадую, що море справжнє. У Зовні все справжнє. Усе-усе, бо я бачив літак у синьому небі серед хмар. Ми з Ма не можемо вийти туди, бо не знаємо таємного коду, однак він теж справжній.
Раніше я й не думав, ніби можна сердитися через те, що ми не можемо відімкнути Дверей; моя голова була надзвичайно маленька і не могла вмістити в себе те, що в Зовні. Коли я був малям, то й думав, як маля, але тепер мені вже п’ять рочків, і я знаю все.
Відразу ж після сніданку ми купаємося; вода з крана аж парує. Ми наповнюємо Ванну до країв — ще трохи, і вода почне переливатися на підлогу. Ма лягає на спину і мало не засинає, проте я буджу її, щоб вимити їй голову, а вона миє мою. Ми перемо білизну, але на простирадлах багато довгого волосся, і нам доводиться його вибирати. Ми влаштовуємо перегони: хто зробить це швидшіше.
Мультики вже закінчилися, у Телевізорі показують дітей, що фарбують яйця для Зниклого Кролика. Я переводжу погляд з однієї дитини на другу і кажу подумки: «Ви всі справжні».
— Для Великоднього Кролика, а не для Зниклого, — поправляє мене Ма. — Нам з Павлом, як ми були дітьми, Великодній Кролик приносив уночі шоколадні яйця і ховав їх на задньому дворі, і під кущами, і в дуплах, і навіть у гамаку.
— А він вимагав натомість твої зуби? — питаю я.
— Ні, він приносив яйця за так.
Обличчя Ма стає зажуреним.
Гадаю, Великодній Кролик не знає, де наша Кімната. Та й ні кущів, ні дерев ми не маємо: вони всі за Дверима.
Сьогодні напрочуд щасливий день: у кімнаті гаряче, і в нас багато їжі, але Ма чомусь зовсім нещасна. Певно, вона сумує за Вазоном.
Надходить час для гімнастики. Я пропоную пограти в пішу прогулянку; ми йдемо по нашій Доріжці, тримаючись за руки, і називаємо все, що трапляється на очі.
— Ма, дивись, водоспад! — А за хвилину я знову вигукую: — Дивись! Дикий звір!
— Ого!
— Тепер твоя черга.
— Ой, дивись, — каже Ма, — равлик.
Я нахиляюся, щоб його розгледіти.
— Дивись, велетенський бульдозер зносить хмарочос.
— Дивись, фламінго летить, — каже вона.
— Дивись, заслинений зомбі.
— Джеку! — Обличчя Ма зблискує усмішкою.
Потім ми, прискоривши ходу, співаємо: «Ця земля — наша земля».
Тоді ми розстеляємо Килим, і він злітає. Ми проносимося над Північним полюсом.
Після цього Ма пропонує зіграти в мерця, і ми застигаємо, одначе я про це забуваю і чухаю носа, тому вона виграє. Я пропоную зіграти в батут, але Ма каже, що сьогодні з неї вже досить гімнастики.
— Тоді я стрибатиму, а ти коментуй.
— Ні, вибач, я хочу полежати в ліжку.
Сьогодні вона якась нудна.
Я дуже повільно витягаю Яєчну Змію з-під Ліжка. Мені здається, що я чую, як вона сичить своїм голчастим язиком:
— Здрас-с-стуй.
Я гладжу її, особливо там, де шкаралупи потріскалися й пощербилися. Одна з них розсипається просто в моїх руках; я роблю борошняний клейстер і наклеюю шматочки шкаралупки налінійований папір. Виходить шпиляста гора. Я хочу показати гору Ма, проте її очі заплющені.
Тоді я залажу в Шафу і граю в старателя. Я знаходжу під своєю подушкою золотий самородок; насправді це Зубчик. Він не живий і не гнеться, але його можна розбити, і нам не треба кидати його в Унітаз. Це частина Ма, викапана вона.
Я висуваю голову з Шафи і бачу, що очі Ма розплющені.
— Що ти робиш? — питаю я.
— Просто собі думаю.
Я можу думати і водночас робити щось іще. А хіба вона не може?
Ма встає і йде готувати обід, беручи помаранчеву коробку з макаронами — delicioso!
По обіді я граю в Ікара, чиї крила тануть на сонці. Ма дуже повільно миє посуд. Я чекаю, коли вона закінчить, щоб знову пограти з нею, але їй не хочеться бавитися. Вона сидить у Кріслі-Гойдалці і просто гойдається.
— Що ти робиш?
— Усе ще думаю, — озивається вона, а тоді питає: — А що в пошиванці?