Я кашляю і кашляю, а Ма слухає.
— Хм-м... — мугикає вона.
Мабуть, у мене погано виходить. Я кашляю гучніше — здається, що моє горло от-от розірветься.
Ма хитає головою:
— Ні, не годиться.
— Я можу кашляти ще сильніше...
— Ти дуже стараєшся, але все одно виходить удавано.
Я заходжуся щонайстрашнішим кашлем.
— Не знаю, — каже Ма, — добрий кашель удавати, певно, дуже важко, а проте... — Вона б’є себе по голові. — Яка ж я тупа!
— Ти не тупа. — Я розтираю те місце, куди стукнула себе Ма.
— Це має бути така хвороба, що ти міг би підхопити тільки від Старого Ніка, розумієш? Тільки він приносить нам мікроби, але ж у нього немає застуди. Ні, нам треба... Може, що-небудь у їжі? — Вона несамовито дивиться на банани. — Кишкова паличка? Від неї в тебе могла б підвищитися температура?
Ма не питає мене, а просто хоче зрозуміти сказане сама.
— Дуже висока температура. Через неї ти б не зміг говорити і весь час спав...
— Чому я не зміг би говорити?
— Так легше вдавати, що ти хворий. Оце воно, — мовить Ма, і її очі сяють. — Я скажу йому: «Відвези Джека в лікарню у своїй вантажівці, щоб лікарі дали йому потрібні ліки».
— Я поїду в бурій вантажівці?
Ма киває:
— У лікарню.
Не можу повірити. Потім я згадую медичну планету.
— Але я не хочу, щоб мене різали.
— Ой, ну що ти! Лікарі нічого такого з тобою не робитимуть, бо насправді ти здоровий, розумієш? — Вона гладить моє плече. — Це все хитрощі заради нашої великої втечі. Старий Нік відвезе тебе в лікарню, і тільки-но ти побачиш лікаря чи медсестру — будь-кого, то крикнеш: «Допоможіть!»
— Ти сама можеш це крикнути.
Думаю, що Ма мене не розчула. Але раптом вона каже:
— Мене з тобою в лікарні не буде.
— А де ж ти будеш?
— Тут, у Кімнаті.
— Я маю ліпшу ідею. Ти теж можеш удати хвору, як тоді, коли в нас із тобою був розлад шлунка, і він відвезе до лікарні нас обох.
Ма жує губу.
— Він на це не купиться. Я знаю, тобі буде страшно їхати самому, однак я весь час розмовлятиму з тобою у твоїй голові, обіцяю. Пам’ятаєш, коли Аліса падала, падала і падала, то весь час розмовляла зі своєю кішкою Діною?
Але ж Ма насправді не буде в моїй голові. На саму думку про це в мене починає боліти пузик.
— Мені цей план не подобається.
— Джеку...
— Це погана ідея.
— Власне...
— Я не вийду в Зовні без тебе.
— Джеку...
— Нізащо на світі, нізащо на світі, нізащо, нізащо на світі.
— Гаразд, заспокойся. Забудь про це.
— Справді?
— Звісно, як ти не готовий, то й говорити нема про що.
Але голос у Ма, як і раніше, роздратований.
Сьогодні вже квітень, і я надуваю нову кульку. В мене залишилося тільки три кульки — червона і дві жовті; я беру жовту, щоб наступного місяця знову мати вибір — червону чи жовту? Я кілька разів надуваю її і пускаю літати по Кімнаті; мені подобається, як сичить, вихоплюючись із кульки, повітря. Зав’язати вузол я ніяк не наважуюся, бо тоді кулька вже не зможе швидко літати — лише поволеньки. Але, щоб зіграти в теніс, мені таки доведеться її зав’язати. Тож я чекаю, поки з кульки, сичачи, вийде останнє повітря, а потім дую в неї й зав’язую, просунувши випадково в дірочку палець. Нарешті я зав’язую її правильно, і ми з Ма граємо в теніс; я виграю п’ять разів з семи.
Вона питає:
— Хочеш посмоктати?
— З лівої, будь ласка, — відповідаю я, забираючись у Ліжко.
Молока не дуже багато, зате воно смачнюще.
Якийсь час я, здається, дрімаю, аж тут Ма каже мені у вухо:
— ...Пам’ятаєш, як вони тікали темним тунелем, рятуючись від нацистів? Один за одним.
— Ага.
— Отак зробимо й ми, коли ти будеш готовий.
— Що, прокопаємо тунель? — озираюся я.
— Ні, ніяких тунелів. Просто я хочу сказати, що в’язні мають бути дуже сміливими і тікати поодинці.
Я хитаю головою.
— Це єдиний реальний план. — Очі Ма ясніють. — Ти мій сміливий принц Джекерджек... Розумієш, ти поїдеш у лікарню, а звідти повернешся сюди з поліціантами...
— Вони мене заарештують?
— Ні-ні, вони тобі допоможуть. Ти приведеш їх сюди, щоб урятувати мене, і відтоді ми завжди будемо разом.
— Я не можу врятувати тебе, — кажу я, — мені лише п’ять рочків.
— Але ж ти маєш суперсилу. Ти єдиний, хто може це зробити. То як, зробиш?
Я не знаю, що сказати, а вона чекає і чекає моєї відповіді.
— Гаразд.
— Це означає «так»?
— Так.
Ма міцно цьомає мене. Ми вилазимо з Ліжка і з’їдаємо по відерцю мандаринів.