Наш план має ще багато хиб; Ма весь час думає про них і примовляє: «О ні!» А потім вигадує щось нове.
— Але ж поліціанти не знають коду і не зможуть зайти всередину, — кажу я.
— Вони щось вигадають.
— Що?
Ма тре око.
— Не знаю. Може, скористаються з лютувальної лампи?
— З якої лампи?
— З лютувальної. Це такий прилад, що з нього б’є полум’я. Він може спалити ці двері.
— Ми можемо й собі зробити таку лютувальну лампу, — кажу я, підстрибуючи. — Ми можемо, ми можемо взяти драконоголову пляшечку з-під вітамінок і покласти її на розжарену Плитку, а тоді...
— Ми з тобою обидва згоримо... — мовить Ма не дуже приязно.
— Але...
— Джеку, це не гра. Повторімо ще раз наш план...
Я пам’ятаю всі його частини, однак називаю їх у неправильній послідовності.
— Послухай, треба діяти, як Дора, — каже Ма, — коли вона йде спочатку в одне місце, а тоді вдруге, щоб потрапити в третє. У нас це вантажівка, лікарня, поліція. Повтори.
— Вантажівка, лікарня, поліція.
— Отож, треба зробити п’ять кроків: хвороба, вантажівка, лікарня, поліція, порятунок Ма.
Вона чекає, коли я повторю.
— Вантажівка...
— Хвороба.
— Хвороба, — кажу я. — Лікарня... ой, ні, вибач, вантажівка. Хвороба, вантажівка... Хвороба, вантажівка, лікарня, порятунок Ма.
— Ти забув поліцію, — каже Ма. — Лічи на пальцях: хвороба, вантажівка, лікарня, поліція, порятунок Ма.
Ми повторюємо знову і знову, а тоді малюємо план налінійованому папері: перша картинка — хвороба, коли я лежу з заплющеними очима і висолопленим язиком; на другій зображено буру вантажівку; на третій — людину в довгому білому халаті, тобто лікаря; на четвертій — поліційну машину з увімкненою блимавкою; на п’ятій — звільнену Ма, що всміхається й махає мені рукою з лютувальною лампою, схожою на вогнедишного дракона. Я дуже втомився, але Ма каже, що мені треба потренуватися вдавати з себе хворого, адже це найважливіше.
— Бо як він не повірить, що ти хворий, то на цьому кінець. Мені дещо спало на думку. Я зроблю так, щоб твій лоб став гарячим, і змушу Старого Ніка помацати його.
— Ні!
— Та все гаразд, я не підпалю тебе...
Вона не зрозуміла.
— Я не хочу, щоб він мене торкався.
— Він торкнеться тільки один раз, обіцяю тобі. Я стоятиму поруч.
Проте я хитаю і хитаю головою.
— Так, це може спрацювати, — мовить вона. — Ти ляжеш коло продухвини.
Вона стає навколішки, засуває руку під Ліжко, а потім зводить брови і каже:
— Гаряче. А може... покласти тобі на лоба пакет з гарячою водою саме перед тим, як він прийде? Ти будеш у ліжку, і, коли ми почуємо, як двері бібіпнуть, я приберу пакет з водою.
— Куди?
— Не важливо.
— Ні, важливо.
Ма дивиться на мене.
— Твоя правда, ми мусимо ретельно продумати всі подробиці, щоб нічого не завадило нашому планові. Я засуну пакет з водою під ліжко, гаразд? Коли Старий Нік мацатиме твого лоба, той буде гарячущий. Спробуймо?
— З пакетом води?
— Ні, просто лягай у ліжко і застигни, наче ми граємо в мерця.
Це в мене завжди виходить напрочуд добре. Мені навіть рот розтуляється. Ма вдає Старого Ніка: її голос дуже-дуже низький. Вона кладе руку над моїми бровами і товсто промовляє:
— Ого, який гарячий!
Я хихочу.
— Джеку!
— Пробач.
Я завмираю ще раз.
Ми знову і знову тренуємося, але дуже швидко мені набридає вдавати хворого, і Ма дозволяє мені встати.
Ми вечеряємо гот-доґами. Ма майже не їсть.
— То ти пам’ятаєш наш план? — питає вона.
Я киваю.
— Повтори.
Проковтнувши шматок сосиски, я кажу:
— Хвороба, вантажівка, лікарня, поліція, порятунок Ма.
— Чудово. Отже, ти готовий?
— До чого?
— До нашої великої втечі. Сьогодні вночі.
Я й не думав, що це станеться сьогодні. Я ще не готовий.
— А чому сьогодні?
— Я не хочу більше чекати. Після того, як він вимкнув нам електрику...
— Але ж учора вночі він нам її знову ввімкнув.
— Ага, попомучивши нас три дні. Наш Вазон помер від холоду. Хтозна, що він зробить завтра. — Ма встає з тарілкою в руках. — Зовні він схожий на людину, але всередині нього немає нічого людського.
Я не можу второпати:
— Він що, робот?
— Гірше.
— Одного разу в «Бобі-будівельнику» показували робота...
Ма мене уриває:
— Ти знаєш, де твоє серце, Джеку?
— Бам-бам, — показую я на свої груди.