— Ні, те місце, де живуть твої почуття — смуток, і страх, і радість, і всі інші?
Здається, воно трохи нижче. Гадаю, в моєму пузику.
— Так от, він такого місця не має.
— Не має пузика?
— Ні, місця, де живуть почуття, — каже Ма.
Я дивлюся на свій пузик.
— А що ж у нього натомість?
Ма здвигає плечима:
— Порожнеча.
Як у кратері? Але ж це діра, де щось сталося. Що ж сталося?
Я ніяк не можу збагнути, чому через те, що Старий Нік — робот, ми мусимо здійснити свій план сьогодні.
— Утечімо іншої ночі.
— Добре, — каже Ма, безсило падаючи на стілець.
— Гаразд?
— Ага. — Вона потирає лоба. — Пробач мені, Джеку. Я розумію, що кваплю тебе. Я давно вже все обдумала, але тобі це все новинка.
Я киваю і киваю їй.
— Гадаю, ще кілька днів нічого не змінять. Якщо ми знову з ним не посваримося. — Вона мені всміхається. — Може, за кілька днів?
— А може, коли мені буде шість?
Ма зачудовано дивиться на мене.
— Я готовий обдурити його і вийти в Зовні, коли мені буде шість.
Ма опускає голову собі на руки.
Я смикаю її:
— Нетреба.
Коли вона зводить голову, її обличчя лякає мене.
— Ти ж пообіцяв бути моїм супергероєм.
Щось не пам’ятаю, щоб я таке казав.
— Ти не хочеш звідси втекти?
— Хочу, тільки не по-справжньому.
— Джеку!
Я дивлюся на останній шматок гот-доґа, але їсти мені вже не хочеться.
— Лишімося тут.
Ма хитає головою:
— Тут стає тісно.
— Де?
— У кімнаті.
— У Кімнаті зовсім не тісно. Глянь.
Я забираюся на свій стілець і підстрибую на ньому, розкинувши руки. Вони ні за що не чіпляються.
— Ти й гадки не маєш, як це для тебе шкідливо. — Голос Ма тремтить. — Тобі годиться бачити всякі речі, торкатися їх...
— Я це роблю.
— Більше речей, інших речей. Тобі потрібна більша кімната. Трава. Я думала, ти хочеш побачити своїх бабцю, дідуся і дядечка Павла, піти на гойдалки на дитячому майданчику, попоїсти морозива.
— Ні, дякую.
— Гаразд, забудь про це.
Ма знімає з себе одяг і вдягає спальну футболку. Я вдягаю свою. Ма робить усе мовчки, проте видно, що вона розлючена. Вона зав’язує мішок зі сміттям і ставить його біля Дверей. Сьогодні на ньому немає ніякого списку.
Ми чистимо зуби. Ма спльовує. На її губах лишається паста... Її очі ззираються в Дзеркалі з моїми.
— Я дала б тобі більше часу, якби могла, — каже вона. — Присягаюся, я чекала б стільки, скільки треба, якби була певна, що ми в безпеці. Але це не так.
Я швидко повертаюся до неї, справжньої, і ховаю обличчя в її пузик. Я брудню її футболку пастою, та вона не звертає на це уваги.
Ми лежимо на Ліжку, Ма дозволяє мені посмоктати з лівої циці. Ми не розмовляємо.
У Шафі я ніяк не можу заснути, тож тихенько наспівую: «Джон Джейкоб Джинґлгаймер Шмідт». Я замовкаю в чеканні, а потім знову співаю те саме.
Ма підхоплює:
Зазвичай ми разом з нею співаємо: «На-на-на-на-на-на-на». Це найвеселіша частина; однак цього разу Ма мовчить.
Ма будить мене серед ночі. Вона стоїть, нахилившись наді мною, і я, сідаючи, стукаюсь об Шафу.
— Ходи подивися, — шепоче вона.
Ми стоїмо біля Стола і дивимося вгору; на нас позирає здоровеннецьке кругле срібне обличчя Бога. Воно таке яскраве, що освітлює всю Кімнату, крани, Дзеркало, каструлі, Двері і навіть щоки Ма.
— Знаєш, — шепоче вона, — іноді місяць напівкруглий, іноді серпастий, а іноді як звичайний зрізок нігтя.
— Ні.
Він тільки в Телевізорі.
Ма показує на Дахове Віконце:
— Ти помічаєш його тільки тоді, як він повний і стоїть над самісінькою головою. Та коли ми виберемося назовні, ти зможеш побачити його на небокраї, в усіх формах. І навіть удень.
— Не може бути.
— Я кажу тобі правду. Світ тобі дуже сподобається. Стривай, ось побачиш захід сонця, коли небо все рожево-багряне...
Я позіхаю.
— Вибач, — знову пошепки каже вона, — лягай.
Я дивлюся, чи тут мішок зі сміттям; його немає.
— А Старий Нік приходив?
— Ага. Я сказала йому, що ти захворів. Що в тебе судоми й розлад шлунка.
Ма от-от засміється.
— А чому ти?..
— Щоб він легше повірив у наш обман. Ми зробимо це завтра вночі.