Я висмикую свою руку з її рук.
— Не треба було йому казати.
— Джеку...
— Це погана ідея.
— Це добрий план.
— Це дурнотупий план.
— Іншого в нас немає, — дуже голосно каже Ма.
— Але я ж сказав «ні».
— Атож, та перед тим ти сказав «можливо», а ще раніше — «так».
— Ти брехунка.
— Я твоя мама! — майже кричить Ма. — Це означає, що інколи мені доводиться вибирати за нас двох.
Ми лягаємо в Ліжко. Я скручуюся калачиком, повернувшись до Ма спиною.
Я б так хотів отримати як недільний подарунок спеціальні боксерські рукавички, щоб добряче її відлупцювати!
Я прокидаюся переляканий, і страх мене не полишає.
Ма не змиває наших какавельок; вона розламує їх держачком Дерев’яної Ложки, щоб вони скидалися на какавельковий суп. Пахне він огидно.
Ми ні в що не граємо, а просто тренуємося: я лежу цілком розслаблений, не промовляючи ні слова. Я й справді починаю відчувати себе хворим; Ма каже, що це сила уяви.
— Ти так добре прикидаєшся, що обдурив навіть самого себе. Я знову збираю свого рюкзака-пошиванку і кладу туди Дистанційку та жовту повітряну кульку, але Ма заперечує!
— Коли ти щось візьмеш із собою, то Старий Нік здогадається, що ти хочеш утекти.
— Я ховаю Дистанційку в кишеню штанців.
Проте Ма знову хитає головою:
— Ти будеш у самій спальній футболці і трусах, бо, якщо в тебе справді гарячка, нічого іншого на тобі бути не може.
Я уявляю собі, як Старий Нік несе мене у вантажівку, і відразу ж відчуваю запаморочення, наче от-от упаду.
— Тобі лячно, — каже Ма, — але чиниш ти сміливо.
— Га?
— Ти налякано-сміливий.
— Наливий.
Зазвичай слова-складанки її веселять, однак не цього разу.
На обід у нас суп з яловичиною, але я просто смокчу крекери.
— Чого ти тепер боїшся? — питає Ма.
— Лікарні. Ану ж я все наплутаю?
— Тобі треба буде сказати їм, що твоя мама живе під замком, а замкнув її той чоловік, що тебе привіз.
— Але ж слова...
— Ти про що? — Ма чекає.
— Ану ж вони застрягнуть у горлі?
Вона кладе голову на руки.
— Я весь час забуваю, що ти ні з ким, крім мене, не розмовляв. Я чекаю.
Ма повільно і шумно видихає повітря.
— Знаєш, я напишу записку і в ній усе поясню, а ти її сховаєш.
— Згода.
— Просто віддай її першому-ліпшому в лікарні — тільки не хворому, а тому, хто буде в однострої.
— А що той перший-ліпший з нею зробить?
— Прочитає, звісно.
— Люди з Телевізора вміють читати?
Ма зачудовано дивиться на мене:
— Запам’ятай, ті всі люди справжні — такі ж, як ми з тобою.
Я досі в це не вірю, але нічого не кажу.
Ма на шматку лінійованого паперу пише записку. Там історія про нас і про Кімнату і слова: «Будь ласка, допоможіть нам яком. скор.», що означає «якомога скоріше». На початку стоять два слова, що їх я раніше ні разу не бачив. Ма каже, що це її ім’я і прізвище, їх мають люди в Телевізорі. Так у Зовні називали її всі, з ким вона зналася, і тільки я зву її Ма.
Мені розболівся пузик; я не в захваті від того, що вона має невідомі мені імена.
— А я маю інші імена?
— Ні, ти завжди Джек. Ой, я забула — ти ж маєш моє прізвище!
І вона тицяє пальцем у своє друге ім’я.
— Навіщо?
— Ну, щоб показати, що ти відрізняєшся від усіх інших Джеків на світі.
— Від яких інших Джеків? З казок?
— Ні, від справжніх хлопчиків, — відповідає Ма. — У Зовні живуть мільйони людей. Імен на всіх не вистачає, тому багато хто має однакові імена.
Я не хочу, щоб моє ім’я мав хтось іще. Мій пузик болить дужче. Я не маю кишень, тож застромляю записку за труси, і вона дряпається.
У Зовні помалу темніє. Мені хочеться, щоб день не закінчувався і ніч узагалі не наставала.
Тепер восьма сорок одна. Я лежу в Ліжку і тренуюся. Ма наповнює гарячою водою поліетиленовий пакет і міцно зав’язує його, щоб вода не пролилася. Потім вона засуває пакет з водою в другий пакет і теж зав’язує його.
— Ой! — Я намагаюсь відхилитися.
— Очі? — Ма знову кладе пакет на моє обличчя. — Воно має пашіти, а то нічого не вийде.
— Але мені боляче.
Вона прикладає пакет до себе.
— Ще хвилинку.
Я затуляюся кулаками.
— Ти мусиш бути сміливий, як принц Джекерджек, — мовить Ма, — ато наш план провалиться. Чи, може, сказати Старому Нікові, що тобі поліпшало?
— Ні.
— Я впевнена, що Джек — підкорювач велетнів поклав би гарячого пакета собі на обличчя, якби зайшла потреба. Ну, ще трохи.
— Дай мені.