Голос Ма віддаляється: мабуть, вона йде слідом за Старим Ніком.
— Ну, будь ласка. Я все для тебе зроблю.
— Та що з тобою розмовляти, — відповідає Старий Нік, стоячи вже, певно, коло самих Дверей.
— Не йди... Будь ласка, будь ласка...
Щось падає. Але я такий наляканий, що не наважуюся й очей розплющити.
Ма плаче. Я чую звук бі-біп. Бум. Двері зачиняються, і ми залишаємося самі.
Скрізь тихо-тихо. Я п’ять разів перелічую свої зуби — і щоразу в мене виходить двадцять. Тільки однісінький раз вийшло дев’ятнадцять, проте я лічу знову — і виходить двадцять. Я поволі розкліплюю очі, озираюся й піднімаю голову зі смердючої подушки.
Ма сидить на Килимі, притулившись до Дверної Стіни. Вона дивиться в порожнечу.
— Ма, — шепочу я.
Ну й дивина! Мені здається, що вона всміхається.
— Я погано прикидався?
— О ні. Ти був, як кінозірка.
— Але ж він не забрав мене в лікарню.
— От і добре.
Ма встає, змочує ганчірку водою, а тоді підходить до мене і витирає моє обличчя.
— Але ж ти казала... — Я згадую про своє розпашіле обличчя, блювотиння і про те, як мене торкався Старий Нік. — Хвороба, вантажівка, лікарня, поліція, порятунок Ма.
Ма, киваючи, знімає мені футболку і витирає мої груди.
— Це був план «А», дуже вдалий. Але, як я й гадала, Старий Нік надто злякався.
Щось вона плутає.
— Він злякався?
— Ну, він боїться, що ти розкажеш лікарям про нашу Кімнату і поліція посадить його в тюрму. Я сподівалася, що він ризикне повезти тебе в лікарню, коли впевниться у смертельній небезпеці для твого життя, хоч по-справжньому й не вірила, що він так учинить.
Тепер я все зрозумів.
— Ти мене надурила, — гарчу я. — Ти не вірила й у те, що я насмілюся поїхати з ним у бурій вантажівці.
— Джеку, — каже Ма, так міцно пригортаючи мене до себе, що її кістки тиснуть мені на обличчя.
Я відштовхуюся.
— Ти сказала, що не буде більше брехні, що буде тільки небрехня, а потім знову збрехала.
— Я роблю все, що можу, — відповідає Ма.
Я смокчу губу.
— Послухай. Можеш послухати мене хоч хвилину?
— Мені вже набридло тебе слухати.
Вона киває:
— Я знаю. Та все одно послухай. Ми переходимо до плану «Б». План «А» був насправді лише частиною плану «Б».
— Ти мені про це не казала.
— Він дуже складний. Я сушила над ним мізки кілька днів.
— Я теж маю мільйони мізків, щоб їх сушити.
— Так, маєш, — каже Ма.
— У безліч разів більше, ніж у тебе.
— Це правда. Але я не хотіла, щоб тобі довелося тримати в голові обидва плани одночасно. Ти міг би заплутатися.
— Я вже й так заплутався. Я заплутався на всі сто відсотків.
Вона цьомає мене у волосся, яке сильно смердить.
— Тепер я хочу розповісти тобі про план «Б».
— Я не хочу слухати про твої смердючі, тупі плани.
— Гаразд.
Я весь тремчу від холоду, тож дістаю з Комода чисту блакитну футболку.
Ми лягаємо в Ліжко, але запах просто жахливий. Ма каже мені, щоб я дихав ротом, бо рот не відчуває запахів.
— А ми можемо перекласти подушки на другий кінець Ліжка?
— Блискуча ідея, — відповідає Ма.
Вона поводиться добре, однак я не збираюся їй пробачати.
Ми лягаємо головою на чистий край Ліжка, а ноги кладемо туди, де страшенно смердить.
Здається, я ніколи не засну.
Уже восьма двадцять одна. Я довго спав і тепер смокчу трохи моні. У лівій циці молоко таке жирне! Старий Нік, мабуть, не приходив.
— Сьогодні субота? — питаю я.
— Так.
— Круто, помиємо сьогодні голови.
Але Ма хитає головою:
— Ти не повинен пахнути чистотою.
А я вже й забув.
— То що там?
— Де?
— У плані «Б».
— Ти вже готовий мене вислухати?
Я мовчу.
— Ну, добре. Слухай. — Ма прокашлюється. — Я прокручувала цей план у голові і так, і сяк. Гадаю, цього разу все вийде. Хоч не знаю, не можу сказати напевно. План видається божевільним, і я знаю, що це неймовірно небезпечно, однак...
— Просто розкажи, — перебиваю я.
— Гаразд, гаразд. — Вона глибоко вдихає. — Пам’ятаєш графа Монте-Крісто?
— Замкненого в темниці на острові?
— Еге ж, але пам’ятаєш, як він звідти вибрався? Він удав з себе свого мертвого друга, сховався в савані, і охоронці кинули його в море. Проте граф не потонув, а визволився з савана і поплив.
— Розкажи, чим усе скінчилося.
Ма відмахується: