— Чи довго я лежатиму так?
— Що?
Килим притишує звуки.
— Потерпи, — каже Ма. — Знаєш, мені спало на думку, що йому кілька разів доведеться поставити килим долі, щоб відчинити двері.
І вона ставить мене сторч головою.
— Ой!
— Але ти мусиш мовчати, пам’ятаєш?
— Вибач.
Я втикаюся лицем у Килим. У носі мені свербить, але почухати його я не можу.
— Він кине тебе на підлогу вантажівки, отак.
Ма кидає мене — пам, і я кусаю губи, щоб не скрикнути.
— Хай там що, лежи нерухомо, нерухомо, нерухомо, наче робот, гаразд?
— Гаразд.
— Бо як розм’якнеш, чи поворухнешся, чи бодай кавкнеш, Джеку, як припустишся найменшої помилки, то він зразу збагне, що насправді ти живий, і так розгнівається...
— І що? — Я чекаю. — Ма, що він зробить?
— Не хвилюйся, він повірить, що ти помер.
Звідки вона може знати це напевно?
— Потім він сяде у вантажівку й поїде.
— Куди?
— Ну, мабуть, за місто. Туди, де ніхто не побачить, як він риє яму. Наприклад, у ліс або куди-інде. Та щойно запрацює мотор і все навколо загарчить-затрясеться, отак, — Ма починає пирхати крізь Килим, і це зазвичай мене смішить, але не сьогодні, — ти негайно мусиш вибиратися з килима. Спробуй.
Я звиваюся, проте визволитися не можу: я скручений надто туго.
— Я застряг. Я застряг, Ма.
Вона тут-таки мене розгортає. Я глибоко дихаю.
— Все гаразд?
— Так.
Ма всміхається, але якось дивно — так, ніби прикидається. Потім вона знову завиває мене в Килим — цього разу вже не так туго.
— Він сильно тисне.
— Вибач, я не думала, що килим буде такий мулький. Потерпи... — Ма знову розгортає мене. — Гей, зігни-но руки в ліктях, щоб було трохи просторіше.
Цього разу вона завиває мене з зігнутими руками, і я можу підняти їх над головою. Я ворушу пальцями, що стирчать з Килима.
— Чудово. Спробуй тепер виповзти звідти, як з тунелю.
— Ні, не можу, занадто туго.
Не знаю, як графові вдалося вибратися з савана, ще й коли він тонув.
— Витягни мене.
— Потерпи хвилинку.
— Витягни мене звідси!
— Якщо ти панікуватимеш, — каже Ма, — весь наш план провалиться.
Але я знову кричу, аж Килим біля мого рота мокріє:
— Витягни!
Килим розгортається, і я знову дихаю.
Вона кладе мені руку на обличчя, проте я її скидаю.
— Джеку...
— Ні.
— Послухай.
— Безглуздий план «Б»!
— Я знаю, що тобі боязко. Думаєш, я цього не розумію? Але ми мусимо це зробити.
— Ні, не мусимо. Почекаймо, поки мені буде шість.
— Є така річ, як конфіскація.
— Що це? — чудуюся я.
— Це важко пояснити. — Ма зводить дух. — Цей будинок насправді належить не Старому Нікові, а банку. А якщо Старий Нік втратив роботу і не має грошей, щоб заплатити за будинок, то банк може розгніватися і спробує відібрати його.
Цікаво, як банк відбере в Старого Ніка будинок? Може, за допомогою велетенського екскаватора?
— А Старий Нік сидітиме там, як Дороті, коли смерч зняв її хатину в повітря? — питаю я.
— Послухай. — Ма так сильно стискає мої лікті, що мені стає трохи боляче. — Я намагаюся пояснити тобі, що він ніколи нікому не дозволить зайти у свій будинок або на задній двір, бо боїться, що нашу Кімнату виявлять, розумієш?
— І врятують нас!
— Ні, він цього не допустить.
— А як він завадить?
Ма втягає губи. Тепер їх узагалі не видно.
— Річ у тім, що нам треба втекти, перш ніж це станеться. Тож я зараз знову загорну тебе в Килим, і ми тренуватимемося, аж поки ти навчишся швидко з нього вилазити.
— Ні.
— Джеку, будь ласка...
— Я дуже боюся! — кричу я. — Я більше цього не робитиму. Я тебе ненавиджу!
Ма сидить на Підлозі, якось дивно дихаючи.
— Все добре.
Як це все добре, коли я її ненавиджу?
Її руки лежать на пузику.
— Я народила тебе в цій кімнаті проти своєї волі. Але народила і ніколи не нарікала на це.
Я зачудовано дивлюся на неї, а вона — на мене.
— Я народила тебе тут, проте сьогодні ввечері я виряджу тебе звідси.
— Гаразд.
Я вимовляю це дуже тихо, одначе Ма чує. Вона киває.
— І я врятую тебе за допомогою лютувальної лампи. Ми підемо поодинці, але обоє.
Ма й досі киває.
— Тільки заради тебе я все й задумала. Тільки заради тебе.
Я хитаю головою, поки ще можу, бо це все не тільки заради мене.
Ми позираємо одне на одного і не всміхаємося.
— Ну, готовий знову лягти в килим?
Я киваю і лягаю. Ма дуже туго завиває мене.