— Гаразд, — каже Ма хрипким голосом. — Ми ж з тобою наливі, правда? Ми з тобою дуже наливі. Побачимося зовні.
Вона розводить мої руки, щоб лікті стирчали врізнобіч, а тоді загортає мене в Килим. Світло гасне.
Я лежу в цілковитій темряві.
— Не надто туго?
Я перевіряю, чи можу підняти руки над головою й опустити їх, і трохи послабляю Килим.
— Гаразд?
— Гаразд, — кажу я.
Після того ми просто чекаємо. Раптом щось проникає в Килим зверху і гладить мене по голові. Це рука Ма, я впізнаю її, навіть не бачачи. Я чую своє дихання: воно дуже гучне. Я думаю про графа в мішку, повному черв’яків. Він усе падає, падає, падає вниз і гепається у воду. Цікаво, а черв’яки вміють плавати?
Мрець, вантажівка, втеча, перший-ліпший — ой, ні: вибратися назовні, тоді стрибок, втеча, перший-ліпший, записка, лютувальна лампа. Я забув, що перед лютувальною лампою має бути поліція. Це все дуже складно, я все переплутаю, і Старий Нік поховає мене живцем, а Ма ждатиме і ждатиме рятунку.
По довгому часі я питаю:
— То він прийде чи ні?
— Не знаю, — каже Ма. — Як він може не прийти? Коли в ньому є хоч трохи людського...
Я думав, що в істоті людське або все, або нічого. Не знав, що в комусь може бути трохи людського. А решта ж тоді що?
Я жду і жду. Уже й своїх рук не відчуваю. Килим упирається просто в мій ніс, і мені хочеться його почухати. Я насилу дотягаюся до нього рукою.
— Ма?
— Я тут.
— Я теж.
Бі-біп.
Я здригаюся. Треба вдавати з себе мерця, але я нічого не годен удіяти з собою: мені хочеться негайно вилізти з Килима, проте я завинутий і не можу навіть спробувати це зробити, бо Старий Нік побачить...
Щось тисне на мене зверху — певно, це рука Ма. Вона воліє, щоб я став її суперпринцом Джекерджеком, тож я завмираю. Більше ніяких рухів: я мрець, я граф, ні, я його друг, тільки мертвіший. Я закляк, наче поламаний робот з відімкненим живленням.
— От і я.
Це голос Старого Ніка. Він говорить буденно і навіть не знає, що я помер.
— Ось антибіотики. Правда, трохи прострочені. Дитині треба давати тільки половину дози — так сказав продавець.
Ма нічого не відповідає.
— Де він, у шафі?
Він — це про мене.
— Невже в килимі? Ти що, з глузду з’їхала? Загортати туди хвору дитину!
— Ти вчора не прийшов, — каже Ма чудним голосом. — Уночі йому стало гірше, а вранці він уже не прокинувся.
Тиша. Потім Старий Нік пирхає:
— Ти впевнена?
— Чи я впевнена? — верещить Ма.
Проте я не рухаюся, я не рухаюся, я геть задубів. Нічого не чую, нічого не бачу, нічого.
— О ні! — Я чую, як Старий Нік повільно зітхає. — Це жахливо. Бідолашна дівчинка, ти...
Знову на якусь хвилину западає мовчанка.
— Мабуть, це справді було щось серйозне, — каже Старий Нік, — і пігулки йому б однаково не допомогли.
— Це ти його вбив! — стогне Ма.
— Ну-ну, заспокойся, заспокойся.
— Як я можу заспокоїтися, коли Джек?..
Ма дихає дуже дивно, неначе давиться словами. Вона грає так натурально, що я сам майже вірю у свою смерть.
— Я лише гляну на нього.
Голос Старого Ніка звучить дуже близько. Я напружуюся і застигаю, застигаю, застигаю...
— Не займай його!
— Гаразд, гаразд, — каже Старий Нік. — Треба винести його звідси.
— Це моя дитина!
— Я знаю, це жахливо. Але мені доведеться його забрати.
— Ні!
— Чи давно це сталося? — питає він. — Кажеш, уранці? А може, ще вночі? Він, певно, вже почав... не можна його тут тримати. Я заберу його і поховаю.
— Тільки не на задньому дворі! — майже гарчить Ма.
— Гаразд.
— Якщо ти поховаєш його на задньому дворі... Не роби цього заблизько. Якщо ти поховаєш його тут, я чутиму, як він плаче.
— Гаразд, гаразд.
— Ти мусиш відвезти його тіло якнайдалі, зрозумів?
— Зрозумів. Дозволь лишень...
— Зажди. — Вона все плаче і плаче. — Не турбуй його.
— Я винесу його в килимі.
— Якщо ти посмієш хоч пальцем...
— Я зрозумів.
— Заприсягнися, що навіть не глянеш на нього своїми паскудними очима.
— Гаразд.
— Заприсягнися.
— Та заприсягаюся. Тепер задоволена?
Я мертвий, мертвий, мертвий...
— Я дізнаюся, — каже Ма. — Якщо ти поховаєш його на задньому дворі, я дізнаюся про це і кричатиму завжди, коли ти відчинятимеш двері. Я тут усе розтрощу. І присягаюся, що ніколи більше не поводитимуся тихо. Щоб я замовкла, тобі доведеться вбити мене. Нащо мені жити?