— А ти хотів відімкнути двері й вийти назовні?
— Як Аліса.
— Аліса — це твоя подружка?
Я киваю:
— Вона з книжки.
— «Аліса в Країні Див». Хоч сядь та й плач, — бідкається поліціант.
Я знаю це. Але як він міг прочитати нашу книжку, жодного разу не бувши в Кімнаті? Я питаю його:
— То ви знаєте, що Аліса наплакала ціле озерце?
— Що тут такого? — Він дивиться на мене в дзеркальце.
— Вона наплакала ціле озерце сліз, пам’ятаєте?
— Твоя ма плакала? — питає офіцерка Оу.
Люди, що живуть у Зовні, нічого не можуть уторопати. Може, вони забагато дивляться Телевізор?
— Ні, це Аліса плакала. Їй весь час дуже хотілося потрапити в сад, як і нам.
— Ви теж хотіли потрапити в сад?
— Ні, у задній двір, але ми не знаємо таємного коду.
— То ця кімната коло заднього двору? — питає вона.
Я заперечливо хитаю головою.
Офіцерка Оу тре лице.
— Допоможи мені, Джеку. Ваша кімната поруч із заднім двором?
— Ні, не поруч.
— Гаразд.
Ма. Ма, Ма...
— Він навколо неї.
— Ваша кімната на задньому дворі?
— Ага.
Я бачу, що офіцерка Оу радіє моїй відповіді, та не знаю чому.
— Чудово, чудово, — каже вона, дивлячись на свій екран і натискаючи на кнопки. — Поодинока споруда позаду будинків на Карлінґфорд і Вашингтон...
— З даховим віконцем, — підказує їй поліціант.
— Так, з даховим віконцем...
— Це телевізор? — питаю я.
— Хм-м... Ні, це фотографії всіх цих вулиць. Камера літає високо в просторі.
— У Космічному Просторі?
— Ага.
— Оце круто!
Голос офіцерки Оу збуджено бринить:
— Три чотири дев’ять, Вашингтон, повітка позаду будинку, освітлене дахове віконечко... Їдьмо.
— Три чотири дев’ять, Вашингтон, — каже поліціант у свій телефон і позирає в дзеркальце. — Ім’я власника не зазначено, але це білий чоловік, народжений десятого грудня шістдесят першого року.
— Авто?
— Далі, — каже він знову й чекає. — Дві тисячі один, пікап «Сільверадо», бурий, К дев’ять три Р сім чотири два.
— Бінго! — вигукує офіцерка Оу.
— Ми в дорозі, — каже поліціант, — вишліть підмогу, три чотири дев’ять, Вашингтон.
Машина розвертається — і ми їдемо в інший бік. Тепер значно швидше, аж мені світ вернеться.
Ми зупиняємося. Офіцерка Оу дивиться з вікна машини на будинок.
— Не світиться, — мовить вона.
— Він у Кімнаті, — підказую я, — намагається її вбити.
Але мої слова тонуть у риданні. Я й сам їх не чую.
Позаду нас іще одна машина — точнісінько така, як наша. З неї виходять поліціанти.
— Сиди тут, Джеку, — каже офіцерка Оу, відчиняючи дверцята. — Ми зараз знайдемо твою ма.
Я підстрибую, проте її рука утримує мене в машині. «Я з вами», — хочу сказати я, але замість слів з мене ллються самі сльози.
Офіцерка Оу дістає великий ліхтар і вмикає його:
— Цей поліціант побуде з тобою...
У машину втискається обличчя, якого я раніше не бачив.
— Ні!
— Трохи відсунься від нього, — каже офіцерка Оу чоловікові.
— Лютувальна лампа! — пригадую я, але запізно: вона вже пішла.
Щось рипить, і задня частина машини злітає вгору. Багажник — ось як це зветься.
Я обгортаю руками голову, щоб у неї ніщо не проникло — ні лиця, ні вогні, ні звуки, ні запахи. Ма, Ма, не вмирай, не вмирай, не вмирай...
Я лічу до ста, як казала мені офіцерка Оу, але нітрохи не заспокоююся. Потім я рахую до п’ятисот, однак і це не допомагає. Плечі в мене підскакують і трусяться — певно, від холоду. Куди ж поділася ковдра?
Лунає жахливий звук. Це на передньому сидінні сякається поліціант. Злегка всміхнувшись мені, він засуває паперову хусточку в носа. Я відвертаюся.
Крізь вікно я спостерігаю за темним будинком. Частина його тепер відчинена, хоч раніше, здається, була зачинена. Це гараж — здоровенний темний квадрат. Я дивлюся на нього нескінченно довго, сотні годин, і мені від цього вже коле в очах. Хтось виходить з темряви. Це ще один поліціант, якого я досі не бачив. За ним іде офіцерка Оу, а поруч з нею...
Я гамселю у дверцята машини, не знаючи, як їх відчинити. Я силкуюся розбити скло, проте в мене нічого не виходить.
— Ма, Ма, Ма, Ма, Ма, Ма, Ма, Ма...
Ма відчиняє дверцята, і я мало не випадаю з машини. Вона підхоплює мене й обіймає. Це справді вона, жива на всі сто відсотків.
— Нам удалося, — каже вона, коли ми обоє сідаємо на заднє сидіння. — Власне, тобі вдалося.
Я мотаю головою:
— Я переплутав усі пункти в нашому плані.