— Ти врятував мене, — каже Ма, цьомаючи мої очка й міцно притуляючи до себе.
— Він повертався сюди?
— Ні, я сиділа сама й чекала. То були найдовші години в моєму житті. А тоді двері вибухнули, і я подумала, що в мене розірветься серце.
— Лютувальна лампа!
— Ні, вони використали рушницю.
— Я теж хотів побачити вибух.
— Він тривав лише якусь мить. Ти ще побачиш коли-небудь вибух, обіцяю. — Ма широко всміхається. — Тепер ми можемо робити все, що захочемо.
— Чому?
— Бо ми вільні.
Мені паморочиться в голові, а очі склепляються самі собою. Мені так хочеться спати, що моя голова, боюся, от-от відпаде.
Ма шепоче мені у вухо, що нам треба ще поговорити з іншими поліціантами. Та я, притискаючись до неї, кажу:
— Я хочу спати.
— Дуже скоро нас де-небудь покладуть.
— Ні, я хочу спати в Ліжку.
— Маєш на увазі те, що лишилося в Кімнаті?
Ма відкидається й дивиться мені в очі.
— Еге. Я вже побачив світ і дуже стомився.
— О, Джеку, — каже вона, — ми туди більше ніколи не повернемося.
Машина від’їздить, а я гірко плачу й не можу спинитися.
Згодом
фіцерка Оу іде на передньому сидінні, її вигляд тепер зовсім інакший. Вона повертається й, усміхнувшись мені, каже:
— А ось і наш відділок.
— Сам виберешся? — питає Ма. — Далі я понесу тебе.
Вона відчиняє дверцята, і всередину заходить холодне повітря. Я зіщулююся. Ма витягає мене, ставить на ноги, і я б’юся вухом об машину. Ма несе мене на стегні, а я тримаюся за її плечі. Навколо темно, та раптом спалахують вогні — швидко-швидко, як феєрверк. — Стерв’ятники, — каже офіцерка Оу.
Де?
— Ніяких знімків! — кричить поліціант.
Яких ще знімків? Я не бачу ніяких стерв’ятників — самі лише обличчя людей, що тримають у руках чорні грубі палиці і якісь палахкотючі машинки. Люди щось кричать, але я їх не розумію. Офіцерка Оу намагається накинути на мою голову ковдру, проте я скидаю її. Ма біжить, я весь трушуся. Нарешті ми заходимо в будинок. Тут у тисячу разів яскравіше — я аж затуляю руками очі.
Підлога вся виблискує, але не так, як у Кімнаті; стіни пофарбовані в синій колір, а ще тут дуже гамірно. Скрізь сновигають люди, і моїх друзів поміж них немає. Я бачу якийсь предмет, схожий на освітлений зореліт. Усередині нього багато всяких речей, як-от пакетики з чипсами і шоколадні плитки, що лежать на маленьких квадратиках. Я підходжу ближче, щоб розгледіти й помацати їх, але вони за склом. Ма тягне мене за руку.
— Проходьте, осюди, — каже офіцерка Оу.
Тепер ми в кімнаті, де значно тихіше. Здоровезний товстун мовить:
— Щиро перепрошую за пресу. Ми вдосконалили магістральну систему, але вони придбали ці нові сканери стеження...
Він простягає нам руку. Ма ставить мене на підлогу і смикає його за руку вгору-вниз, як це роблять люди в Телевізорі.
— А ви, добродію, з усього видно, надзвичайно хоробрий юнак.
Товстун дивиться на мене. Але ж він мене зовсім не знає. І чому це він називає мене юнаком? Ма сідає на стілець, зовсім не схожий на наші стільці, і бере мене на коліна. Я хочу погойдатися, однак це не Крісло-Гойдалка. Тут усе не так.
— Уже пізно, — каже товстун, — і у вашого сина садна. Їх треба обробити, тож вас чекають у Камберлендській клініці. Це дуже добра лікарня.
— А що це за лікарня?
— Е, психіатрична.
— Але ж ми не...
Тут він уриває Ма:
— Вони нададуть вам усю потрібну допомогу. Звісно ж, конфіденційно. Однак тепер я хотів би якнайдетальніше обговорити вашу заяву, коли ви не проти.
Ма киває.
— Послухайте, деякі питання можуть видатися вам неприємними. Чи хотіли б ви, щоб офіцерка Оу була присутня під час нашої розмови?
— Ні, — відповідає, позіхаючи, Ма.
— Вашому синові сьогодні ввечері довелося багато пережити. Може, йому ліпше почекати зовні, доки ми...
Таж ми й так у Зовні.
— Добре, — каже Ма, загортаючи мене в ковдру, і ту ж мить звертається до офіцерки Оу, яка виходить з кімнати: — Тільки не зачиняйте дверей.
— Гаразд, — каже офіцерка Оу й залишає двері прочиненими.
Ма розмовляє з товстуном, він називає її на одне з її імен.
Я дивлюся на стіни, що стали якимись кремовими, наче безбарвними. На них висять таблички в рамках з безліччю слів, на одній з них зображено орла, який промовляє: «Небо не має меж». Хтось проходить у двері, і я підхоплююся. Шкода, що їх не зачинили.
Мені так хочеться посмоктати моні, але Ма тягне свою футболку вниз.
— Не тепер, — шепоче вона, — я розмовляю з капітаном.