— А коли це сталося? Пам’ятаєте число? — питає він.
Ма хитає головою:
— Наприкінці січня. Навчання в коледжі почалося лише кілька тижнів перед тим...
Я хочу моні і знову задираю футболку Ма. Цього разу вона зітхає й дозволяє мені посмоктати. Я скручуюся калачиком коло її грудей.
— Може, ви... е-е-е... хотіли б?.. — питає капітан.
— Ні, далі, — відповідає Ма.
Я смокчу з правої циці. Молока там мало, та я не хочу міняти цицю, бо Ма може сказати «досить», а мені ж іще не досить.
Ма розповідає й розповідає про Кімнату, про Старого Ніка і про все інше, але я дуже втомився, щоб слухати. Заходить жінка і щось говорить капітанові.
Раптом Ма вигукує:
— Що, якісь проблеми?
— Ні-ні, — відповідає капітан.
— Тоді чому вона в нас утупилася? — Ма міцно притискає мене рукою. — Я годую свого сина. З вами все гаразд, пані?
Може, у Зовні вони не знають про смоктання моні. Може, це якась таємниця.
Ма ще довго розмовляє з капітаном. Я намагаюся заснути, проте лампи тут світять дуже яскраво і заважають мені.
— Що таке? — питає Ма.
— Ми мусимо якнайшвидше повернутися в Кімнату, — кажу я, — мені потрібен Унітаз.
— Усе гаразд, тут теж є вбиральня.
Капітан показує нам дорогу. Ми проходимо повз дивовижну машину, і я торкаюся скла там, де лежать шоколадні плитки. О, як би мені хотілося знати код, щоб дістати їх!
Тут один, два, три — аж чотири унітази, і всі вони стоять у великій кімнаті з чотирма мийницями й багатьма дзеркалами. Унітази в Зовні і справді мають накривки на бачках, тому я не можу заглянути всередину. Попісявши, Ма встає, а тоді зненацька чується жахливий рев. Я починаю плакати.
— Усе гаразд, — каже вона, витираючи моє обличчя долонями. — Це лише автоматичний змив. Дивись, унітаз має маленьке вічко. Крізь нього він бачить, що ми підвелися, і спускає воду. Розумно, правда?
Але мені зовсім не подобається цей розумний унітаз, що розглядає наші задки.
Ма змушує мене зняти труси.
— Я випадково трохи обкакався, коли Старий Нік ніс мене, — кажу я.
— Не хвилюйся, — відповідає вона й учиняє напрочуд дивно — кидає мої труси у смітницю.
— Але...
— Вони тобі більше не знадобляться: ми купимо нові.
— У неділю?
— У будь-який день, коли тільки забажаємо.
Як дивно. Я б волів у неділю.
Крани схожі на ті, що були в Кімнаті, тільки форма в них неправильна. Ма пускає воду, змочує туалетний папір і витирає мені ноги й задок. Вона суне руки під машинку, і звідти б’є струмінь гарячого повітря, точнісінько як з вентиляційного отвору в Кімнаті, тільки гарячіший. Знову чути шум.
— Це сушарка для рук, бачиш? Хочеш спробувати? — Ма всміхається мені, але я дуже втомився, щоб усміхатися. — Ну, добре, витри руки своєю футболкою.
Тоді вона загортає мене в синю ковдру, і ми виходимо в коридор. Я хочу роздивитися на машину, де, яку в’язниці, замкнено бляшанки, пакетики та шоколадні плитки. Проте Ма тягне мене в кімнату до капітана, щоб далі вести з ним розмову.
Минає ще кількасот годин, і Ма нарешті ставить мене на ноги. Я весь тремчу, бо почуваюся зле через те, що мені доведеться спати не в Кімнаті.
Нас зараз відвезуть до лікарні, але ж це наш давній план «А»: хвороба, вантажівка, лікарня. Ма кутається в синю ковдру. Мені здається, що це ковдра, в якій був я, хоч та ковдра й досі на мені, тож у Ма якась інша. Патрульна машина подібна до тієї, що привезла нас сюди, однак я вже не впевнений у цьому. Речі в Зовні якісь дивні. На вулиці я спотикаюся й мало не падаю, проте Ма вчасно мене підхоплює.
Ми ідемо в машині. Коли я бачу, як назустріч нам суне автомобіль, щоразу заплющую очі.
— Вони ідуть по другий бік дороги, — каже Ма.
— По який другий бік?
— Бачиш оту смугу посередині? Вони завжди мають їхати по той бік від неї, а ми — по цей, щоб не зіткнутися.
Раптом машина зупиняється. Двері відчиняються, і всередину заглядає істота без обличчя. Я скрикую.
— Джеку, Джеку, — заспокоює Ма.
— Це зомбі.
Я притуляюся лицем до її пузика.
— Я лікар Клей. Ласкаво просимо в Камберленд, — промовляє істота без обличчя найнижчим з усіх голосів, що їх мені доводилося чути коли-будь. — Це маска, щоб не заразити вас. Хочеш побачити, що під нею?
Істота піднімає білу тканину, і я бачу всміхненого чоловіка з темно-бурим обличчям та крихітним чорним трикутником на підборідді. Він опускає маску досить різко. Його слова проходять крізь білу тканину:
— Ось і вам по масці.
Ма бере маски.
— А навіщо вони нам?