— Подумайте, скільки всього літає довкола, з чим ваш син, певно, ще жодного разу не контактував.
— Гаразд.
Ма натягає одну маску на себе, а другу на мене, накинувши її петлі на мої вуха. Мені не подобається, як маска тисне на обличчя.
— Я не бачу, щоб щось літало довкола, — шепочу я Ма.
— Тут повно мікробів.
А я думав, що мікроби є тільки в Кімнаті; не знав, що у світі їх теж повно.
Ми входимо у великий освітлений будинок. Гадаю, ми ще в одному поліційному відділку, але це не так. Я бачу істоту, яку звуть координаторка приймального відділу. Вона друкує на... Я знаю, це комп’ютер, бо бачив його в Телевізорі. Всі тут схожі на людей з медичної планети, однак я мушу пам’ятати, що вони справжні.
Раптом я помічаю найкрутішу на світі річ — здоровенне скло з ріжками, де замість бляшанок і шоколадок — живі рибки. Вони плавають і ховаються в камінні. Я тягну Ма за руку, проте вона не йде за мною, бо розмовляє з координаторкою приймального відділу, яка має табличку з ім’ям Пілар.
— Послухай, Джеку.
Це каже лікар Клей. Він опускається вниз, зігнувши коліна, і стає схожим на велетенську жабу. Навіщо він це зробив? Голова лікаря тепер поруч з моєю; його волосся розкучмане, завдовжки з чверть цаля. На лікаревому обличчі вже немає маски — тільки на моєму і Ма.
— Нам треба оглянути твою мамуню он у тій кімнаті навпроти, розумієш? — каже він мені.
А хіба він її ще не оглянув?
Ма хитає головою:
— Джек піде зі мною.
— Лікарка Кендрик — це наша чергова ординаторка — має просто зараз узяти на аналіз вашу кров, сечу, волосся, нігті, мазки з ротової порожнини, піхви, анального отвору... Боюся, що...
Ма зачудовано дивиться на нього, а тоді видихає.
— Я буду он там, — мовить вона мені, показуючи на двері, — і відразу почую, як ти мене кликатимеш, гаразд?
— Ні, не гаразд.
— Ну, будь ласка. Ти був такий сміливий Джекерджек, побудь ще трохи, добре?
Я міцно чіпляюся за неї.
— Хм-м, може, він піде з вами, а ми поставимо ширму? — пропонує лікарка Кендрик.
У неї жовтаве волосся, зібране в пучок.
— Це телевізор? — шепочу я до Ма. — Отам.
Телевізор куди більший за той, що в Кімнаті. Він показує танці, і кольори в ньому значно яскравіші.
— Ну, власне, так, — відповідає Ма. — А можна йому посидіти в приймальні? Це трохи відпружить його.
Жінка на ім’я Пілар за столом розмовляє телефоном; вона всміхається мені, та я вдаю, ніби не помічаю цього. Тут багато стільців, і Ма вибирає один для мене. Я дивлюся, як вона йде з лікарями. Щоб не побігти слідом, я хапаюся за стільця.
У телевізорі показують планету футболу: гравці бігають у здоровенних наплічниках і шоломах. Цікаво, це відбувається насправді чи лише намальоване? Я дивлюся на скло з рибками, але воно надто далеко, і рибок я не бачу, хоч вони мають бути там, бо не вміють ходити. Двері, куди зайшла Ма, зачинені не надто щільно, і мені здається, ніби я чую її голос. Навіщо вони беруть у неї кров, сечу й нігті? Вона все ще там, дарма що я її не бачу. Зрештою, як не бачив і тоді, коли вона залишалась у Кімнаті, поки я втілював наш план Великої Втечі. Старий Нік утік у своїй вантажівці, його немає ні в Кімнаті, ні в Зовні. Я не бачу його й у телевізорі. Від цих роздумів мені починає боліти голова.
Маска мене страшенно дратує, і я піднімаю її на лоба. Всередині її щось тверде — гадаю, це дріт. Завдяки масці волосся не падає мені на очі. Тепер у телевізорі показують місто з розтрощеними танками і якогось зарюманого діда. Ма вже дуже-дуже давно в тій кімнаті. Ану ж їй там роблять боляче? Жінка на ім’я Пілар усе базікає телефоном. На іншій планеті показують одягнених у піджаки чоловіків; вони про щось розмовляють у величезній кімнаті; мені здається, що між ними якась суперечка. Вони без кінця-краю теревенять.
Потім картинка на екрані змінюється — і я бачу Ма, що несе на руках якогось хлопчика — таж це я!
Я підхоплююся й підходжу до екрана. Я там, як у Дзеркалі, тільки зовсім крихітний. Під зображенням біжать слова: «МІСЦЕВІ НОВИНИ. КОРОТКИЙ ОГЛЯД». Якась жінка говорить, але я її не бачу: «...нежонатий чоловік обернув повітку у своєму саду на неприступну темницю двадцять першого століття. Жертви цього деспота мають моторошний вигляд і, здається, перебувають у кататонічному стані після довгого кошмару ув’язнення». Тут я бачу, як офіцерка Оу намагається накинути мені на голову ковдру, а я скидаю її. Невідомий голос промовляє: «Ось видно, як захарчований хлопчик, що не може ходити, інстинктивно відбивається від одного зі своїх рятівників».
— Ма! — кричу я.
Проте вона не з’являється. Я чую, як Ма озивається: