— Зажди ще кілька хвилин.
— Це ми! Нас показують у Телевізорі!
Але тут екран гасне. Пілар устає, спрямувавши на телевізор дистанційку, і позирає на мене. З кімнати виходить лікар Клей і щось сердито каже Пілар.
— Увімкніть знову, — прошу я. — Це ж ми, я хочу побачити нас.
— Мені страшенно, страшенно шкода... — каже Пілар.
— Джеку, хочеш приєднатися до мамуні? — Лікар Клей простягає мені руку в кумедному білому пластику. Я його не торкаюся. — Надінь маску, не забувай про неї.
Я опускаю маску на носа і йду слідом за лікарем, не дуже близько від нього.
Ма сидить на невеличкому високому ліжку, одягнена в паперову сукню з розрізом на спині. Люди, що живуть у Зовні, носять дуже смішний одяг.
— Їм довелося забрати мої речі.
Це голос Ма, дарма що за маскою я не бачу, звідки він виходить.
Звиваючись, я забираюся на її коліна.
— Я бачив нас у телевізорі.
— Я чула. Якими ми були на екрані?
— Маленькими.
Я смикаю її за сукню, але вона не піднімається.
— Не тепер, — каже Ма, цьомаючи мене в кутик ока, але мені хочеться зовсім іншого. — Ти казав...
Я нічого не казав.
— Що ж до вашого зап’ястка, — каже лікарка Кендрик, — то кістку, очевидно, доведеться знову зламати.
— Ні! — кричу я.
— Ш-ш-ш, усе гаразд, — каже мені Ма.
— Коли ми це будемо робити, вона спатиме, — пояснює лікарка Кендрик, дивлячись на мене. — Хірург уставить туди металевий штир, щоб зап’ясток працював ліпше.
— Як у кіборга?
— У кого?
— Ага, точнісінько як у кіборга, — каже Ма, всміхаючись мені.
— Але тепер найголовніше — вилікувати зуб, — каже лікарка Кендрик. — Тому я випишу вам курс антибіотиків і надсильних анальгетиків.
Я голосно позіхаю.
— Я знаю, — каже Ма, — тобі давно вже пора спати.
Лікарка Кендрик питає:
— Може, я швиденько дам раду і Джекові?
— Я ж сказала: не тепер.
Що-що вона хоче дати мені?
— Це іграшка така? — пошепки питаюся я в Ма.
— У цьому немає ніякої потреби, — каже Ма лікарці Кендрик. — Повірте мені на слово.
— Ми просто йдемо за усталеною процедурою для таких випадків, — заперечує лікар Клей.
— А вам часто доводилося мати справу з такими випадками? — сердиться Ма, і я це добре відчуваю.
Він хитає головою:
— Інші травматичні ситуації траплялися, але, не дуритиму вас, нічого схожого на ваш випадок іще не було! Ось чому ми мусимо зробити все як годиться і з самого початку забезпечити вам щонайліпше лікування.
— Ніякого лікування Джек не потребує. Він потребує сну, — крізь зуби цідить Ма. — Він завжди був під моїм оком, і з ним нічого не траплялося. Нічого такого, на що ви натякаєте.
Медики ззираються, а тоді лікарка Кендрик каже:
— Я зовсім не хотіла...
— Ці всі роки я дбала про нього.
— Мабуть, так воно і є, — озивається лікар Клей.
— Так, дбала.
По обличчю Ма течуть сльози, одна, зовсім темна, збігає по краю її маски. Чому вони змушують її плакати?
— А тепер йому треба тільки одне... він засинає на ходу...
Я зовсім не засинаю.
— Чудово розумію вас, — каже лікар Клей. — Виміряємо зріст і вагу, а вона змаже йому садна. Згода?
Подумавши трохи, Ма киває.
Я не хочу, щоб лікарка Кендрик торкалася мене, але залюбки встаю на машинку, що показує мою вагу. Один раз я ненавмисно притуляюся до стіни, проте Ма виструнчує мене. Потім я стаю коло цифр, точнісінько як ми робили біля Дверей, одначе цифр тут багато більше, і всі лінії пряміші.
— Ти молодець, — хвалить мене лікар Клей.
Лікарка Кендрик весь час щось пише. Вона оглядає за допомогою якихось приладів мої очі, вуха і рот, а тоді каже:
— Зуби просто сяють.
— Ми щоразу чистимо їх після їди.
— Перепрошую?
— Говори повільніше й голосніше, — підказує мені Ма.
— Ми чистимо їх після їди.
Лікарка Кендрик мовить:
— Хотіла б я, щоб усі мої пацієнти так дбали про своє здоров’я.
Ма допомагає мені зняти через голову футболку. Маска падає, і я знову натягаю її. Лікарка Кендрик змушує мене порухати всіма частинами тіла. Вона каже, що мої стегна чудові, але подекуди треба перевірити щільність кісткової тканини чимось на зразок рентгену. Мої долоні й ноги вкриті саднами, бо я вистрибнув з вантажівки. На правому коліні запеклася кров. Коли лікарка Кендрик доторкається до нього, я аж здригаюся.
— Вибач, — каже вона.
Я втикаюся в пузик Ма, мнучи її паперову сукню.
— В організм проникнуть мікроби, і я помру.