Для кожного з нас приготовано по цупкому білому рушнику, тож тепер не треба витиратися одним рушником на двох. Я волів би витиратися тим самим рушником, що й Ма, але вона каже, ніби це нерозумно. Вона обмотує навколо голови третій рушник і стає великою та гостроверхою, немов ріжок морозива. Ми сміємося.
Я хочу пити.
— М-м-м, можна посмоктати?
— Зачекай трохи.
Ма простягає мені якийсь великий, схожий на костюм предмет з рукавами і поясом.
— Надягни цей халат.
— Він же на велетнів!
— Зовсім ні.
Вона закачує мені рукави, і вони стають коротшими й пишнішими. Ма пахне вже зовсім по-іншому. Гадаю, це від кондиціонера. Вона зав’язує мені пояс. Тепер, ходячи, я задираю довгі поли.
— Отакої! — каже Ма. — Король Джек.
Вона дістає собі з шафи точнісінько такий халат, однак то не наша Шафа. Халат їй аж до кісточок.
— Я стану королем-лялем-лялем-лялем, ти будеш королева-ля-лева-лева-лева, — співаю я.
Ма вся рожева й усміхнена. Її мокре волосся потемніло. Моє знову зібране у хвіст, але сплутане, бо свого Гребінця ми залишили в Кімнаті.
— Ми не пронесли Гребінець, — кажу я до Ма.
— Треба казати «принесли», — поправляє вона мене. — Я дуже поспішала побачити тебе.
— Еге, але нам він потрібен.
— Той старий пластмасовий гребінець, що й половини зубців не має?! Ага, він нам потрібен як діра в мості! — вигукує вона.
Я знаходжу поруч з ліжком свої шкарпетки і починаю їх надягати, проте Ма каже мені зняти їх, бо вони забруднилися, коли я біг вулицею, і до того ж прорвалися. Вона також кидає їх у смітницю, як і решту речей.
— Але ж там Зубчик, ми про нього забули.
Я біжу до смітниці, витягаю з неї шкарпетки і знаходжу в другій Зубчика.
Ма пускає очі під лоба.
— Це мій друг, — пояснюю я їй, кладучи Зубчика в кишеню свого халата.
Я облизую свої зуби — на смак вони якісь дивні.
— О ні, я ж не почистив їх після льодяника! — вигукую я й міцно притискаю зуби пальцями, щоб вони не випали, проте вкушений палець відставляю вбік.
Ма хитає головою:
— То був не справжній льодяник.
— Але ж смакував, як справжній.
— Я маю на увазі, що він був без цукру. Тепер їх роблять з несправжнього цукру, щоб у тебе не зіпсувалися зубки.
Це важко уявити. Я показую на друге ліжко:
— А хто спить тут?
— Воно для тебе.
— Але ж я сплю з тобою.
— Ну, медсестри про це не знають.
Ма дивиться у вікно. Її тінь розляглася по всій м’якій сірій підлозі; я ще ніколи в житті не бачив такої довгої тіні.
— Там що, кіт на автостоянці?
— Зараз гляну.
Я підбігаю до вікна, але ніякого кота не бачу.
— Може, підемо подивимося?
— Куди?
— Зовні.
— Ми ж і так у Зовні.
— Авжеж, однак ходім подихаймо свіжим повітрям і пошукаймо кота, — каже Ма.
— О, круто!
Ма знаходить дві пари ляпанців, але вони на мене завеликі і весь час спадають. Вона каже, що тепер я маю ходити у взутті. Коли я знову визираю у вікно, то помічаю, що до інших машин під’їхала ще одна. Це фургон з написом «Камберлендська клініка».
— Ану ж він приїде сюди? — шепочу я.
— Хто?
— Старий Нік. Ану ж він приїде своєю вантажівкою?
Я вже майже забув про нього. І як я міг про нього забути?
— О, не бійся, він не приїде, бо не знає, де ми, — мовить Ма.
— Ми що, знову стали таємницею?
— Щось таке, але тепер це нам на руку.
Поруч з ліжком стоїть — я знаю, що це, — телефон. Я піднімаю його верхню частину й кажу:
— Алло.
Проте ніхто мені не відповідає. Чути самі гудки.
— О, Ма, я ще сьогодні не смоктав цицю.
— Пізніше.
Знову пізніше — ну що за день такий!
Ма намагається повернути ручку дверей і кривить лице: мабуть, їй заболів зап’ясток. Вона повертає ручку другою рукою, і ми виходимо в довгу кімнату з жовтими стінами, з вікнами вздовж однієї стіни і дверима в другій. Усі стіни тут різного кольору — таке, мабуть, правило. До наших дверей прикріплено золоту сімку. Ма каже, що в інші двері заходити не можна, бо вони належать іншим людям.
— Яким іншим людям?
— Ми їх іще не бачили.
Тоді звідки вона про них знає?
— А ми можемо дивитися у стінні вікна?
— Так, вікна для всіх.
— А хіба ми теж усі?
— Авжеж, усі — це ми та інші люди, — пояснює Ма.
Усіх інших тут немає — тільки я і Ма. Вікна без жалюзі, тож їх ніщо не затуляє. Там видно зовсім іншу планету з багатьма машинами — зеленими, білими й однією червоною. А ще я бачу камінну площу, де рухаються люди.