— Вони такі крихітні, наче феї.
— Ні-і, просто вони дуже далеко від нас, — пояснює Ма.
— А вони справжні-справжнісінькі?
— Такі ж, як ми з тобою.
Віриться в це дуже-дуже важко.
Я бачу жінку, що зовсім несправжня. Я зрозумів це, бо вона сіра. Це статуя, і до того ж уся гола.
— Ходімо, — каже Ма, — я вмираю з голоду.
— Я тільки...
Вона тягне мене за руку, але ми не можемо йти далі, бо вниз ведуть сходи і їх дуже багато.
— Тримайся за поруччя.
— За що?
— Отут, за поперечку.
Я тримаюся.
— Спускайся спершу на одну сходинку, потім на другу.
Я боюся, що впаду, тому сідаю на сходинку.
— Гаразд, можна й так, — каже Ма.
Я з’їжджаю на задкові спочатку на одну сходинку, потім на другу, тоді ще на одну — і мій велетенський халат розхристується. Якась велика істота швидко-швидко біжить угору, немов летить, але це не птаха. Це справжня людина в усьому білому. Я втикаюся обличчям у халат Ма, щоб мене не помітили.
— О, — каже жінка, — треба було подзвонити.
У якийсь дзвіночок?
— Кнопка виклику просто над вашим ліжком.
— Ми й самі впоралися, — відповідає їй Ма.
— Мене звуть Норін, зараз я видам вам нові маски.
— Ой, пробачте, я про них зовсім забула, — каже Ма.
— Треба було мені принести їх вам у палату.
— Все гаразд, ми вже спускаємося.
— Чудово. Джеку, хочеш, я покличу санітара, щоб він відніс тебе донизу?
Я нічого не розумію і знову ховаю обличчя.
— Не треба, — каже Ма, — нехай спускається сам.
Я з’їжджаю на задкові ще одинадцять сходинок. Внизу Ма зав’язує мій халат, і ми знову стаємо королем і королевою, як у пісні «Лаванди синій цвіт». Норін дає мені нову маску для обличчя. Каже, що вона медсестра, що приїхала з іншої країни, з Ірландії, і що їй подобається мій хвіст. Ми заходимо у величезне приміщення, заставлене столами. Я ще ніколи не бачив так багато столів з тарілками, склянками й ножами. Один з них бацає мене в пузик — я маю на увазі стіл. Склянки прозорі, як і в нас, а от тарілки блакитні, і це огидно.
Усе довкола схоже на телепланету: люди кажуть нам «доброго ранку!» і «ласкаво просимо в Камберленд!», а ще «вітаємо!», от тільки я не знаю, з чим. На одних такі самі халати, як і на нас із Ма, на других — піжами, а на декому — однострої. Більшість людей височезні на зріст, проте їхнє волосся не таке довге, як наше. Вони рухаються напрочуд швидко, несподівано з’являючись зусібіч, навіть ззаду. Вони підходять дуже близько, мають багато зубів і пахнуть зовсім незвично. Якийсь бородань вигукує:
— Гей, приятелю, а ти герой!
Це він про мене. Я не дивлюся на нього.
— Як тобі наш світ, подобається?
Я не відповідаю.
— Нічогенький, правда ж?
Я киваю, міцно тримаючись за руку Ма, але мої пальці, чомусь зволожившись, вислизають. Ма ковтає пігулки, що їх принесла Норін.
Я помічаю одну голову з коротко підстриженим волоссям; це лікар Клей без маски. Він тисне руку Ма своєю рукою в білому пластику і питає, чи добре нам спалося.
— Я була надто збуджена, — відказує Ма.
До нас підходять інші люди в одностроях, лікар Клей називає імена, але я нічого не розумію. В однієї жінки все волосся сиве й кучеряве, її називають директоркою клініки — це щось на зразок хазяйки. Проте вона сміється і примовляє, що не зовсім хазяйка. Я не знаю, що тут смішного.
Ма показує мені на стілець поруч, і я сідаю. На тарілці лежить найдивовижніша річ — срібно-блакитно-червона. Гадаю, то яйце, але не справжнє, а шоколадне.
— Ох, таж сьогодні Великдень! — каже Ма. — Мені зовсім вилетіло з голови.
Я беру несправжнє яйце в руку. Ніколи б не подумав, що великодні кролики заходять у будинки!
Ма опускає маску на шию і п’є сік якогось чудернацького кольору. Вона піднімає мені маску на голову, щоб я теж спробував сік, але в ньому багато невидимих шматочків, подібних до мікробів, що потрапляють мені в горло, і я потроху викашлюю їх назад у склянку. Зовсім неподалік сидять інші люди, що їдять якісь дивні квадрати, вкриті маленькими квадратиками, і скручені шматки шинки. Як можна їсти з блакитних тарілок, адже фарба з них може перейти на їжу? Пахне надзвичайно смачно. Їжі так багато, що мої руки знову стають липкими, і я кладу великоднє яйце просто посеред тарілки, а потім витираю їх об халат, відставивши вкушений палець убік. Ножі та виделки тут теж неправильні: держачки в них не білі, а металеві, об них, мабуть, можна порізатися.
У всіх людей великі очі, а от обличчя різні. Хтось має вуса, хтось носить коштовності або мальовані речі.