Я не знаю, що відповісти.
— Я хочу поставити тобі одне питання, але можеш і не відповідати, якщо не хочеш. Гаразд? — питає лікар Клей.
Я дивлюся на нього, а потім знову на картинки. Старий Нік застряг у цифрах і не зможе звідти вибратися.
— Чи робив цей чоловік те, що тобі не подобалося?
Я киваю.
— Можеш сказати мені — що?
— Він вимкнув нам електрику, і городина стала слизькою.
— Добре. А він коли-небудь бив тебе?
— Не треба... — застерігає Ма.
Лікар Клей підносить руку вгору.
— Ніхто не сумнівається у ваших словах, — каже він їй. — Але подумайте про ті всі ночі, коли ви спали. Я маю почути відповідь від самого Джека — це моя робота.
Ма глибоко вдихає.
— Ну, гаразд, — мовить вона мені. — Скажи лікареві, чи бив тебе Старий Нік?
— Так, — відповідаю я, — двічі.
Вони зачудовано дивляться на мене.
— Коли я втілював план Великої Втечі, він кинув мене на підлогу вантажівки, а потім на вулиці. Вдруге було значно болючіше.
— Ну, от і добре, — каже лікар Клей, усміхаючись, хоч я не знаю чому, а тоді звертається до Ма: — Я зараз зайду в лабораторію й дізнаюся, чи треба вам двом зробити аналіз крові на ДНК.
— На ДНК? — перепитує вона якимсь божевільним голосом. — Ви що, думаєте, ніби я приводила до себе інших чоловіків?
— Я думаю, що для суду важлива кожна деталь.
Ма втягає губи так, що їх стає зовсім не видно.
— Щодня через формальності на волю випускають страховиськ. — Його голос звучить дуже сердито. — Зрозуміло?
— Авжеж.
Коли він іде, я скидаю маску й питаю:
— Він на нас гнівається?
Ма хитає головою.
— Він гнівається на Старого Ніка.
Я не знав, що лікар Клей знайомий зі Старим Ніком. Я думав, що лише ми його знаємо.
Я підходжу глянути, що принесла на таці Норін. Я не голодний, проте Ма каже, що вже звернуло на другу годину і ми давно пропустили час обіду, бо обідати слід о дванадцятій. Але в моєму пузику ще немає місця для їжі.
— Розслабся, — каже Ма. — Тут усе інакше.
— А які тут правила?
— Тут немає правил. Ми можемо обідати о десятій годині, чи о третій, чи навіть серед ночі.
— Я не хочу обідати серед ночі.
Ма зітхає:
— Візьмімо собі за правило, що ми обідатимемо... між дванадцятою і другою годинами. А якщо нам не хотітиметься їсти, то просто пропустимо обід.
— А як ми його пропустимо?
— А отак — просто з’їмо дірку з бублика.
— Гаразд. — Я не проти коли-не-коли пообідати й діркою з бублика. — Але що Норін робитиме з усією цією їжею?
— Викине.
— Таж це марнотратство!
— Ага, але ж їжу однаково доведеться викинути, бо вона... ну, вона... наче брудна.
Я дивлюся на різнобарвні страви на блакитних тарілках.
— Не схоже, що це все брудне.
— Ну, власне, їжа чиста, але ніхто вже не захоче споживати її після того, як вона побувала в наших тарілках, — пояснює Ма. — Тож не хвилюйся.
Вона весь час каже мені це, одначе я не знаю, як не хвилюватися.
Я позіхаю так сильно, що мало не валюся з ніг. Рука в місці уколів ще болить. Я питаю, чи можна нам знову лягти поспати, і Ма відповідає: «Звісно». Але сама вона збирається почитати газету. Я не знаю, чому їй хочеться почитати газету замість того, щоб спати разом зі мною.
Коли я прокидаюся, світло б’є не з того боку.
— Все добре, — каже Ма і торкається своїм обличчям мого. — Все-все добре.
Я надіваю свої круті окуляри, щоб поглянути на жовтосяйне обличчя Бога в нашому вікні. Його світло ковзає по ворсистому сірому килиму.
До кімнати заходить Норін з пакетами в руках.
— Стукати треба! — майже кричить Ма, чіпляючи на себе й на мене маски.
— Пробачте, — каже Норін. — Власне, я стукала. Іншим разом я постукаю дужче.
— Та ні, це ви пробачте мені. Просто я розмовляла з Джеком. Може, я чула щось, та мені й на думку не спало, що це стукіт у двері.
— Не турбуйтеся, — мовить Норін.
— Із сусідніх палат долинають усякі звуки, а я не знаю, де це і що це.
— Вам, мабуть, усе це здається трохи дивним.
По обличчю Ма перебігає смішок.
— А тепер приділім увагу цьому парубкові. — Очі Норін сяють. — Хочеш подивитися на свій новий одяг?
У пакетах не наш одяг, а чийсь чужий. Норін сказала, що коли нам щось буде не до міри чи не до вподоби, то вона віднесе це в крамницю й обміняє. Я приміряю все, але найбільше мені подобаються піжами: вони пухнасті, з астронавтами і схожі на костюм телевізійного хлопчика. А ще тут є черевики, що застібаються на липкі стрічки. Мені подобається застібати й розстібати їх на нозі зі звуком рррррпппп-рррррпппп. Однак ходити в них нелегко: вони важкі. Здається, мої ноги в них заплуталися й не можуть вивільнитися. Я волію носити їх, коли сиджу на ліжку й дриґаю ногами в повітрі. Тоді черевики зустрічаються один з одним і знову стають друзями.