Ма вдягає джинси, які надто щільно облягають її ноги.
— Тепер так носять, — каже Норін, — і, бачить Бог, вони пасують до вашої фігури.
— Хто носить?
— Молодняк.
Ма розпливається в усмішці, але я не знаю чому. Вона вбирається в сорочку, що теж щільно-щільно облягає її стан.
— Це не твій одяг, — шепочу я їй.
— Тепер уже мій.
У двері стукають. Це теж медсестра, в такому ж однострої, як і Норін, проте з іншим лицем. Вона каже, що ми мусимо надіти маски, бо до нас прийшла відвідувачка. Я ніколи ще не приймав відвідувачів, тож не знаю, як це робиться.
Заходить жінка і кидається до Ма. Я схоплююся, стиснувши кулаки, але Ма сміється і плаче одночасно. Вона, певно, щасливо-сумна.
— Мамуню, — каже Ма. — Мамунечко.
— Дівчинко моя...
— Я повернулася.
— Так, повернулася, — каже відвідувачка. — Коли мені зателефонували і сказали про це, я подумала, що то черговий розіграш...
— Ти сумувала за мною? — питає Ма і заходиться якимсь дивним сміхом.
Жінка теж плаче, під її очима з’являються чорні патьоки. Цікаво, чому це її сльози раптом почорніли? Її рот кров’яного кольору, як у жінки в Телевізорі. Вона має світле волосся, почасти коротке, почасти довге. В її вухах, під вушними отворами, — великі золоті ґулі. Вона, як і раніше, міцно обіймає Ма. Жінка втричі товстіша за Ма. Я ніколи не бачив, щоб Ма обіймала когось, крім мене.
— Дай мені глянути на тебе без цієї дурнуватої пов’язки.
Ма стягає вниз маску й усміхається. Тепер жінка дивиться на мене.
— Не можу повірити, ніяк не можу повірити.
— Джеку, — каже Ма, — це твоя бабця.
То я, виходить, і справді маю бабцю.
— Який скарб! — розводить руки жінка, немов збирається змахнути ними, але чомусь не змахує.
Вона підходить до мене, проте я тікаю за стілець.
— Він дуже прихилистий хлопчик. Просто звик спілкуватися тільки зі мною, — пояснює Ма.
— Звісно, звісно, — каже Бабця й підходить до мене ближче. — О, Джеку, ти був найсміливішим хлоп’ям на світі, бо повернув мені мою дитину.
Яку ще дитину?
— Підніми на секунду свою маску, — каже мені Ма.
Я піднімаю, але швидко опускаю.
— Твоє підборіддя, — каже Бабця.
— Ти так думаєш?
— Звісно, ти завжди до нестями любила дітей, сиділа з ними за спасибі...
Вони базікають без угаву. Я заглядаю під свій протибольовий пластир: чи не збирається, бува, мій палець відвалитися? Червоні цятки стали вже шорсткими.
До кімнати вдирається повітря. У двері заглядає чиєсь заросле бородою обличчя; волосся росте на щоках, підборідді й навіть під носом, а от на голові його немає.
— Я сказала медсестрі, щоб нас не турбували, — каже Ма.
— Власне, це Лео, — мовить Бабця.
— Привіт, — каже він, ворушачи пальцями.
— А хто такий Лео? — без жарту запитує Ма.
— Йому велено сидіти в коридорі.
— Но проблемо, — каже Лео і зникає.
— А де Татусь? — питає Ма.
— Він тепер живе в Канберрі, але скоро прилетить сюди, — відповідає Бабця. — Багато що змінилося, дорогенька.
— У Канберрі?
— Ой, моя квіточко, мабуть, для тебе на сьогодні досить новин...
Виявляється, цей волохань Лео зовсім не мій дідусь, а справжній Дідусь поїхав жити в Австралію, думаючи, що моя Ма померла. Він навіть справив їй похорон. Бабця дуже розсердилася на нього за це, бо ніколи не переставала сподіватися. Вона завжди твердила, що їхня дорога донечка мала, певно, причини, щоб зникнути, і одного прекрасного дня все-таки дасть про себе знати.
Ма зачудовано дивиться на неї:
— Одного прекрасного дня?
— Так, а хіба цей день не прекрасний? — махає Бабця рукою в бік вікна.
— І які ж то причини?..
— О, ми сушили собі над цим голову. Соціальний працівник сказав, що твої однолітки часто тікають з дому від нудьги або через наркотики. Я перевернула всю твою кімнату...
— Але ж у мене в школі середній бал був три і сім!
— Так, ти була наша гордість і радість.
— Мене схопили просто на вулиці.
— Тепер я це вже знаю. Ми розвісили плакати по всьому місту, Павло створив веб-сайт. Поліція допитала всіх, хто знав тебе в коледжі й у школі, намагаючись з’ясувати, з ким ще ти могла спілкуватися без нашого відома. Я весь час гадала, що коли-небудь зустріну тебе, і це було нестерпно, — розповідає Бабця. — Зупинялася біля дівчат і сурмила в ріжок, та, коли вони оберталися, я бачила, що тебе серед них немає. На твій день народження я завжди пекла твій улюблений шоколадний торт — ану ж ти надумаєш заскочити додому? Пам’ятаєш той мій шоколадний торт з бананами?