Мені хочеться знову побачити рибок, тому ми спускаємося в кімнату, що зветься приймальня. Всі рибки вкриті смугами.
— Вони що, хворі?
— Чому ти так гадаєш? На вигляд вони дуже живкі, — каже Ма. — Надто оця у водоростях — велика, напринджена.
— Ні, чи все гаразд у них з головою? Вони не божевільні?
Ма сміється:
— Ні, не думаю.
— А може, їм закортіло тут трішки відпочити, бо вони знамениті?
— Насправді вони народилися в цьому акваріумі, — каже жінка на ім’я Пілар.
Я здригаюся, бо не помітив, як вона підступила до нас.
— Чому?
Пілар усміхнено дивиться на мене.
— Га?
— Чому вони тут?
— Щоб ми на них дивилися, мабуть. Вони ж гарненькі?
— Ходімо, Джеку, — каже Ма. — Я впевнена, що в Пілар багато роботи.
У Зовні весь час упереміш. Ма постійно говорить мені «повільніше, Джеку», або «постривай», або «закінчуй хутчіш», або «поспішай, Джеку» і часто вимовляє моє ім’я, щоб я знав, що вона звертається саме до мене, а не до когось іншого. Я насилу можу зрозуміти, котра година. Годинники всюди, але з кінчастими стрілками, і я не знаю, в чому тут секрет. Нашого Годинника зі світляними цифрами тут немає, тому мені раз по раз доводиться перепитувати Ма, а вона втомлюється від моїх запитань.
— Ти знаєш, котра година? Час іти гуляти.
Я не хочу гуляти, але вона безперестанку пропонує:
— Спробуймо, тільки спробуймо. Просто зараз, чом би й ні?
Ну, по-перше, мені доведеться знову взувати черевики. Крім того, нам треба буде надіти куртки й шапки, а ще помастити обличчя під масками й руки якоюсь липкою сумішшю, щоб сонце не спалило нашу шкіру, адже ми весь час жили в Кімнаті. З нами йдуть лікар Клей і Норін, без крутих окулярів та інших речей.
Надвір нам доведеться вийти не через звичайні двері, а немов через шлюз зорельота. Ма не може згадати точної назви цієї споруди, і лікар Клей підказує їй:
— Це обертові двері.
— Авжеж, — вигукую я, — я бачив такі в Телевізорі!
Мені подобається крутитися разом з ними, але ми швидко опиняємося надворі. Світло ріже мої очі навіть крізь темні окуляри, а вітер боляче ляскає мене по обличчю, тож я хочу повернутися всередину.
— Не бійся, — мовить Ма.
— Мені тут не подобається.
Однак двері вже більше не обертаються. Вони застрягли й виштовхують мене назовні.
— Тримайся за мою руку.
— Нас зараз знесе вітром.
— Та це лише легенький бриз, — каже Ма.
Світло тут зовсім не таке, як у вікні. Воно б’є в мої круті окуляри зусібіч. Коли я втілював наш план Великої Втечі, воно було зовсім інше. Навколо все виблискує, а повітря аж переповнене свіжістю.
— У мене вся шкіра палає.
— Ти просто молодчина, — каже Норін. — Дихай глибоко й повільно. Розумничок.
Який там розумничок? Я взагалі не можу дихати. Я бачу лише плями на окулярах і чую скажений стукіт свого серця — гуп-гуп-гуп. А ще — гучне завивання вітру.
Раптом Норін робить щось дуже дивне — вона знімає з мене маску і прикладає до мого обличчя якийсь папір. Я здираю його липкими пальцями.
Лікар Клей промовляє:
— Я не впевнений, що це...
— Дихай у мішок, — наказує мені Норін.
Я так і роблю, повітря в мішку тепле, і я просто п’ю його. Ма обіймає мене за плечі й каже:
— Повертаймося назад.
У палаті номер сім я лягаю на ліжко просто в черевиках, з кремом на шкірі і смокчу моню.
Згодом приходить Бабця, я вже впізнаю її обличчя. Вона пронесла нам книжки зі свого будинку з гамаком: три без картинок, для Ма, чим її дуже порадувала, і п’ять з картинками, для мене. Звідки Бабця дізналася, що п’ять — моє найулюбленіше число? Вона каже, що ці книжки належали Ма й дядькові Павлу, коли вони були маленькі. Гадаю, вона не бреше, але мені важко повірити, що Ма теж колись була дитиною.
— Сядеш на колінця до Бабці? Я тобі почитаю.
— Ні, дякую.
Тут є «Дуже голодна гусениця», «Щедре дерево», «Біжи, песику, біжи», «Лоракс» і «Казка про Кролика Пітера». Я розглядаю картинки.
— Я все ретельно продумала, — тихесенько каже Бабця до Ма. — Я впораюся.
— Сумніваюся.
— Я готова.
Однак Ма хитає головою:
— До чого це, Мамуню? Все скінчилося добре, я тепер живу по цей бік.
— Але, дорогенька...
— Прошу тебе, не згадуй про те щоразу, як дивишся на мене, гаразд?
По обличчю Бабці знову котяться сльози.
— Солоденька моя, — каже вона, — коли я дивлюся на тебе, то подумки хвалю Господа.