Бабця йде від нас, і Ма читає мені книжку про вбраного в старомодний одяг кролика на ім’я Пітер, що тікає від садівника. Не розумію, нащо було красти ту городину. Звісно, красти недобре, але якби я був злодюжкою, то крав би щось пристойне — наприклад, машинки або шоколадки. Це не дуже захоплива історія, зате в мене тепер чимало нових книжок. Чудово! У Кімнаті їх було п’ять, а нині стало на п’ять більше. Значить, разом десять. Правду кажучи, п’ятьох старих я вже не маю, тож розумію, що мені доведеться вдовольнитися новими. Покинуті в Кімнаті книжки, певно, нікому вже більше не належать.
Бабця сьогодні була в нас недовго, бо прийшов ще один відвідувач — наш адвокат Морріс. Я й не знав, що ми маємо свого адвоката, як на судовій планеті, де люди завжди кричать, а суддя стукає молотком. Ми зустрічаємося з ним не в нашій палаті, а в іншій кімнаті, де стоїть стіл і пахне чимось солодким. Його волосся напрочуд кучеряве. Поки вони з Ма розмовляють, я тренуюся сякатися в хустку.
— Ось, приміром, ця газета, що опублікувала вашу шкільну фотографію, — каже адвокат. — Ми подамо на неї до суду за вторгнення у ваше особисте життя.
Ваше життя означає життя Ма, а не моє. Я вже це затямив.
— Ви хочете притягти їх до відповідальності? Якраз оцього я й хотіла б уникнути, — мовить Ма.
Я показую їй хустку з моїми соплями, і вона підносить великий палець угору.
Морріс раз по раз киває:
— Я просто хочу сказати, що вам треба задуматися про своє майбутнє і майбутнє вашого хлопчика.
Хлопчик — це я.
— Бачте, Камберлендська клініка найближчим часом збирається підвищити плату залікування, і я заснував фонд для ваших шанувальників, однак мушу сказати, що рано чи пізно вам надійдуть неймовірні рахунки. Реабілітація, сучасні терапевтичні методи, проживання, плата за навчання вас обох...
Ма тре очі.
— Я не хочу вас квапити.
— Ви сказали — наші шанувальники?
— Авжеж, — відповідає Морріс, — пожертви плавом пливуть, мало не по мішку щодня.
— По мішку чого?
— Ви самі вирішите чого. Я тут прихопив із собою дещо, — каже він, дістаючи з-під стільця велику поліетиленову сумку і витягаючи з неї пакунки.
— Ви їх порозпечатували, — каже Ма, заглядаючи в конверти.
— Повірте мені, ці всі речі треба було відфільтрувати. Дехто надсилав Ф-Е-К-А-Л-І-Ї, і це тільки початок.
— А чому люди надсилали нам свої какавельки? — питаю я Ма.
Морріс зачудовано дивиться на мене.
— Він уміє дуже добре складати слова, — пояснює йому Ма.
— Ти питаєш чому, Джеку? Бо в нашому світі багато божевільних.
А я думав, що всі божевільні живуть у цій клініці і їх тут лікують.
— Але більшість посилок від ваших доброзичливців, — каже адвокат. — Шоколадки, іграшки і таке інше.
Шоколадки!
— Я подумав, що насамперед треба принести вам квіти. Від них на мого помічника напала мігрень, — мовить він, дістаючи безліч букетів, загорнутих у прозорий пластик.
То ось звідки тут такий запах!
— А які іграшки нам надіслали? — пошепки питаю я.
— Глянь, ось одна з них, — каже Ма, витягаючи з конверта маленький дерев’яний поїзд. — Тільки не шарпай.
— Вибач.
Я, причмихуючи, кочу поїзд по стільниці, вниз по ніжці стола, по підлозі, вгору по стіні, пофарбованій у цій кімнаті в синій колір.
— Чимало видавництв виявляє до вас інтерес, — зауважує Морріс. — Ви могли б написати книжку, трохи перегодом...
Ма неприязно кривить рота:
— Гадаєте, нам треба продати себе, перш ніж це зроблять інші?
— Я б так не сказав. Думаю, вам є чого навчити людей. Наприклад, як обходитися мінімумом потрібних для життя речей. Тепер це дуже актуально.
Ма вибухає сміхом.
Морріс кладе руки на стіл.
— Але, звичайно ж, вирішувати вам. Може, надумаєтеся коли-небудь.
Ма читає деякі листи: «Маленький Джеку, ти чудовий хлопчик, тішся кожною хвилиною життя. Ти заслужив на це, бо побував у справжнісінькому пеклі й зумів звідти вибратися!»
— Хто це написав? — питаю я.
Ма перевертає сторінку.
— Ми не знаємо цієї жінки.
— Тоді чому вона пише, що я чудовий?
— Бо вона чула розповідь про тебе в телевізорі.
Я заглядаю в найтовстіші конверти, шукаючи там ще поїздів.
— О, глянь, що я знайшла, — каже Ма, простягаючи мені маленьку коробку з шоколадними цукерками.
— А ось іще одна, — знаходжу я величезну коробку.
— Ні-і, це вже забагато. Ми з тобою заслабнемо, якщо все з’їмо.
Я вже й так хворий на застуду, тому не заперечую.
— Цю коробку ми віддамо комусь іншому, — мовить Ма.