Я не помічаю, як з’являється Норін; вона питає, де ми вечерятимемо — у палаті чи в їдальні.
Я несу всі свої іграшки у великому конверті. Ма не знає, що їх шість, а не п’ять. Деякі люди махають нам руками, коли ми заходимо в їдальню, і я махаю їм у відповідь, наче та безволоса дівчинка з татуйованою шиєю. Я не надто зважаю на людей, поки вони не торкаються мене.
Жінка у фартусі каже, що чула, як я виходив погуляти зовні. І як вона могла це чути?
— Тобі сподобалося?
— Ні, — відповідаю я. — Тобто ні, дякую.
Я вчуся бути чемним ще більше. Коли трапляється щось гидке на смак, як-от дикий рис, твердючий, ніби його зовсім не варили, треба казати, що це цікаво. Висякавши носа, я повинен скласти хустку, щоб ніхто не побачив моїх сопель, бо це таємниця. Коли ж я хочу, щоб Ма вислухала мене, а не когось іншого, то мушу сказати «вибачте», хоч часом я повторюю те «вибачте» до нескінченності, аж поки Ма нарешті зверне на мене увагу, але тоді я вже не пам’ятаю, що хотів сказати.
Знявши маски, ми лежимо в ліжку в піжамах, і я смокчу циці. Я дещо пригадую і питаюся в Ма:
— А хто була перша дитина?
Ма міряє мене очима.
— Ти розповідала Моррісові про дівчинку, що когось убила.
Ма заперечливо хитає головою:
— Та ні, я мала на увазі, що то її вбили.
Ма відвертає обличчя в інший бік.
— Це я її вбив?
— Ні! Що ти! Ти нічого такого не робив. Це сталося за рік перед твоїм народженням, — відповідає Ма. — Пам’ятаєш, — я, здається, розказувала тобі, — що назвала тебе дівчинкою, коли ти з’явився на світ?
— Так.
— Ну, оце я й мала на увазі.
Я вже геть нічого не розумію.
— Я думала, що вона намагалася стати тобою. Але шнур... — Ма затуляє обличчя руками.
— Шнур від жалюзі? — Я дивлюся на нього, проте за смужками жалюзі видно тільки темряву.
— Ні, ні, я про шнур, приєднаний до пупчика дитини. Пам’ятаєш, я тобі розповідала про пуповину?
— Ти перерізала її ножицями, і я став вільним.
Ма киває.
— Але коли народилася дівчинка, той шнур обвинувся навколо неї, і вона задихнулася.
— Мені ця історія не подобається.
Ма натискає на свої брови:
— Я ще не закінчила.
— Я не...
— Він стояв поруч і дивився! — мало не кричить Ма. — Він не мав ніякісінької тями про те, що треба робити, коли народжуються діти. І навіть не завдав собі клопоту поґуґлити про це. Я відчувала її голівку, слизьку-слизьку, тужилась і тужилась, кричачи: «Допоможи мені, я не можу...» А він просто стояв і дивився.
Я чекаю.
— То вона залишилась у твоєму пузику? Та дівчинка?
Якусь хвилю Ма мовчить.
— Вона народилася зовсім синьою.
Синьою?
— І вже не розплющила очей.
— Треба було попросити Старого Ніка принести їй як недільний подарунок ліки.
Ма хитає головою:
— Той шнур обмотався навколо її шиї.
— А дівчинка була зв’язана з тобою?
— Поки він не перерізав його.
— І тоді вона стала вільною?
На ковдру капають сльози. Ма киває і мовчки плаче.
— Тепер ти закінчила розповідь?
— Пробач, — каже Ма з заплющеними очима, проте сльози з них однаково течуть. — Він забрав її й поховав під кущем на задньому дворі. Тобто її тільце, я хочу сказати.
Вона народилася синьою.
— І вона, частинка її, повернулася назад на Небеса.
— Щоб її знову можна було послати сюди?
Ма злегка всміхається:
— Хотілося б так думати.
— Чому тобі хотілося б так думати?
— Бо, може, насправді це був ти, і нарік ти зробив спробу повернутися, ставши вже хлопчиком.
— Насправді я весь час був самим собою. Я нізвідки не повертався.
— Ну, звісно. — На очі Ма знову навертаються сльози, і вона витирає їх. — Коли ти мав народитися, я вже не пустила в Кімнату Старого Ніка.
— Чому?
— Я почула, як бібіпнули двері, й заволала: «Забирайся геть!» Упевнений, що це його неабияк розлютило.
— Я приготувалася і хотіла, щоб цього разу в кімнаті були тільки я і ти.
— А якого кольору був я?
— Яскраво-рожевого.
— І я розплющив очі?
— Ти народився з розплющеними очима.
Я широко позіхаю.
— Ми вже можемо спати?
— О так, — відповідає Ма.
Вночі я падаю на підлогу — бух. З мого носа страшенно тече, але я не вмію сякатися в темряві.