— Це ліжко замале для двох, — каже мені вранці Ма. — Тобі буде зручніше спати у своєму.
— Ні.
— Ми можемо зняти з нього матрац і покласти коло мого ліжка, щоб можна було триматися за руки.
Я хитаю головою.
— Допоможи мені розв’язати цю проблему, Джеку.
— Можна спати в одному ліжку, притиснувши до тіла лікті.
Ма гучно сякається. Гадаю, вона захопила застуду від мене, але я теж іще хворий на неї.
Ми вмовляємося, що зайдемо в душ разом, проте я висуну голову назовні. Пластир з пальця відвалився, і я не можу його знайти. Моє волосся збилося в ковтуни, і, коли Ма його розчісує, мені стає боляче. Ми маємо щітку для волосся і дві щітки для зубів, новий одяг, маленький дерев’яний поїзд та інші іграшки. Ма ще не рахувала іграшок, тож гадки не має, що я взяв не п’ять штук, а шість. Я не знаю, де що шукати. Речі лежать на комоді, на столику біля ліжка й у шафі. Мені раз по раз доводиться питати, куди Ма поклала ту чи ту річ.
Вона читає книжку без картинок, однак я приношу їй книжку з картинками, що зветься «Дуже голодна гусениця». Там ідеться про гусеницю, яка полюбляє псувати речі. Вона прогризає дірки в полуницях, у салямі й усьому, що їй трапляється. Я можу встромити в дірки на картинках свого пальця. Спершу я думав, що книжку хтось порвав, проте Ма каже, ніби дірки зроблено навмисно, щоб було цікавіше. Мені більше подобається книжка «Біжи, песику, біжи», особливо та її частина, де герої б’ються тенісними ракетками.
Норін стукає в двері й заходить з цікавезними речами в руках. По-перше, це м’які гнучкі черевики, схожі на шкарпетки, але зшиті зі шкіри; а по-друге, наручний годинник зі світляними цифрами — такими, як у нашому Годиннику. Нарешті я сам можу сказати, котра година.
— Тепер дев’ята п’ятдесят сім! — вигукую я.
Для Ма він замаленький. Цього годинника Норін принесла для мене. Вона показує, як треба його застібати.
— Щодня якісь подарунки. Ще дитину мені зіпсуєте, — бурчить Ма, піднімаючи маску, щоб знову висякатися.
— Лікар Клей сказав, що хлопцеві треба дати почуття контролю, — пояснює Норін і звертається до мене (коли вона всміхається, її очі мимоволі мружаться): — За домом не сумуєш?
— За яким ще домом? — Ма зачудовано дивиться на неї.
— Даруйте, я не...
— Це був не дім, а звуконепроникна комірка!
— Я бовкнула не подумавши, пробачте мені, — ніяковіє Норін і спішно йде.
Ма нічого не каже: вона пише щось у своєму записнику.
Якщо Кімната не була нашим домом, то ми бездомні?
Вранці, вітаючись, я ляскаю лікаря Клея по піднесеній долоні, і він від цього в захваті.
— Навіщо носити ці маски, як у нас і так сильна застуда? Це ж безглуздо! — каже Ма.
— Ну, щоб не підчепити чогось гіршого, — відповідає лікар Клей.
— Але ж коли треба висякатися, нам усе одно доводиться піднімати маску...
Він знизує плечима:
— Робіть, як знаєте.
— Маски геть, Джеку, — каже мені Ма.
— Ура!
Ми кидаємо маски в смітницю.
Лікар Клей дістає картонну коробочку з пастелями. На ній написано «120» — от їх скільки! Усі вони мають кумедні назви, написані маленькими буквами збоку. Тут є «атомний мандарин», «пістрявець-кучерявець», «черв’як-мізинчик», «відкритий космос» (а я й не знав, що космос має колір!), «володар пурпурових гір», «тарарам», «жовтець-блідець» і «дика синя безвість». Назви деяких пастелей навмисно написано неправильно, щоб було смішно. Наприклад, «чудусія». Але, як на мене, це зовсім не смішно. Лікар Клей каже, що я можу малювати всіма пастелями, однак я вибрав ті п’ять кольорів, що були в Кімнаті, — синій, зелений, помаранчевий, червоний і бурий. Він питає, чи можу я намалювати Кімнату, проте я вже малюю бурий зореліт. У коробці є навіть біла пастель, та чи розгледиш її на папері?
— Ану ж папір чорний? — мовить лікар Клей. — Або червоний?
Він дає мені аркуш чорного паперу, і я бачу, що це правда: білий колір добре видно на чорному тлі.
— А що то за квадрат навколо зорельоту?
— Стіни, — пояснюю я.
Я малюю себе в образі дівчинки, яка махає рукою на прощання, а ще — малого Ісуса й Івана Хрестителя. Вони зовсім голі, бо довкола сонячно від жовтосяйного обличчя Бога.
— А де твоя Ма на цьому малюнку?
— Вона отут, унизу, куняє.
Справжня Ма сміється й сякається, чим нагадує про те, що й мені час видути носа, бо з нього весь час капає.
— А той чоловік, що ти його звеш Старим Ніком, теж тут?
— Звісно, він сидить у цьому кутку, у своїй клітці.
Я малюю Старого Ніка й грубезні ґрати; він їх гризе. Ґрат десять, це найсильніше число, навіть янгол не зміг би розірвати їх лютувальною лампою. Ма каже, що янгол ніколи не рятуватиме поганих людей. Я показую лікареві Клею, що можу полічити до 1000 029 і ще далі, коли захочу.