— Я знаю одного маленького хлопчика, який, нервуючись, без кінця перелічує ті самі речі й не може спинитися.
— Що за речі? — питаю я.
— Лінії на тротуарах, ґудзики й усе таке.
Я думаю, що ліпше б той хлопчик лічив свої зуби, бо вони завжди з ним, якщо, звісно, не випали.
— Ви повсякчас торочите про страх розлуки, — каже Ма лікареві Клею, — проте ми з Джеком не збираємося розлучатися.
— Але ж ви тепер не самі в цьому світі, чи не так?
Ма жує губу. Вони говорять про соціальну інтеграцію та самокатування.
— Ваш найліпший учинок — те, що ви витягли його звідти якнайраніше, — каже лікар. — У п’ять років діти ще дуже пластичні.
Одначе ж я не з пластику — я справжній хлопчик.
— ...Він ще надто малий і, найпевніше, зможе все забути, — провадить лікар. — Це було б для нього благо.
Гадаю, по-іспанському це означає жарт.
Мені хочеться ще побавитися лялькою з язиком, але наш час вийшов і лікареві Клею треба йти грати з пані Ґарбер. Він каже, що я можу залишити собі цю ляльку до завтра, хоч вона належить йому.
— Чому?
— Ну, в цьому світі все кому-небудь належить.
Як і мої шість нових іграшок, п’ять нових книжок і ще Зубчик, бо, гадаю, Ма він більше не потрібен.
— За винятком, звісно ж, речей, що належать усім, як-от річки чи гори, — зауважує лікар Клей.
— Чи вулиці?
— Твоя правда, вулицями теж користуються всі.
— Я біг вулицею.
— Авжеж, коли тікав.
— Бо ми не належали Старому Нікові.
— Саме так, — усміхнено каже лікар Клей. — А ти знаєш, кому належиш, Джеку?
— Ага.
— Самому собі.
Тут він помиляється, я належу Ма.
У клініці ми завжди відкриваємо для себе щось нове. Тут навіть є кімната з отакецьким телевізором.
Дізнавшись про це, я стрибаю з радощів, бо сподіваюся побачити Дору й Губку Боба, яких уже не бачив цілу вічність. Але в телевізорі показують гольф, що його переглядають троє дідусів. Як їх звуть, я не знаю.
У коридорі я згадую лікареві слова й питаю:
— А що таке благо?
— Га?
— Лікар Клей сказав, що я з пластику і скоро все забуду.
— А, — відповідає Ма. — Він уважає, що ти більше ніколи не згадуватимеш Кімнату.
— Я згадуватиму, — кажу я й зачудовано позираю на Ма. — А що, я маю її забути?
— Не знаю.
Тепер вона весь час так говорить. Ма відійшла далеко вперед. Вона вже біля самісіньких сходів, і мені доводиться бігти, щоб наздогнати її.
По обіді Ма каже, що нам треба знову йти на прогулянку.
— Якщо ми весь час сидітимемо в палаті, то нащо тоді була потрібна наша Велика Втеча?
Її голос стає скрипучим, і вона береться зав’язувати шнурки.
Я надіваю шапку, окуляри, взуваю черевики, мащу обличчя липкою сумішшю і вже відчуваю себе втомленим.
Норін чекає нас біля акваріума з рибками.
Ма дозволяє мені п’ять разів покрутитись у дверях. Нарешті ми надворі.
Тут так яскраво, що я трохи не скрикую. Помалу мої окуляри темнішають, і я нічого не бачу. У моєму запаленому носі повітря пахне якось дивно. І шия в мене напружена.
— Уяви собі, що ти бачиш це все в телевізорі, — шепоче мені на вухо Норін.
— Та?
— Ну, принаймні спробуй, — каже вона і говорить голосом диктора: — Ми бачимо хлопчика на ім’я Джек, що вийшов погуляти зі своєю Ма і подругою Норін.
Я дивлюся на неї.
— А що це на Джековому обличчі? — питає Норін.
— Круті червоні окуляри.
— Гляньте, цього теплого квітневого дня вони перетинають автостоянку.
На стоянці чотири машини — червона, зелена, чорна й бурувато-золотиста. Цей колір зветься «палена гієна», є навіть така пастель. Машини всередині схожі на маленькі будиночки з сидіннями. Над дзеркалом у червоній машині висить ведмежа. Я гладжу ніс цієї машини. Він гладенький і холодний, як кубик льоду.
— Обережно, — застерігає Ма, — може спрацювати сигналізація.
Я цього не знав і якнайшвидше складаю руки на грудях.
— Ходімо погуляймо по травичці, — каже Ма й тягне мене за собою.
Мої черевики мнуть зелене остюччя. Я нахиляюся і гладжу його. Воно зовсім не ріже мені пальців. Палець, що його хотів був з’їсти Раджа, вже майже загоївся. Я розглядаю траву і бачу там гілку, і бурий листок, і ще щось жовте.
Враз долинає якийсь рев. Я зводжу очі до неба. Воно таке велике, що мало не валить мене з ніг.