— Ма, дивись, іще один літак!
— Інверсійний слід, — каже вона, показуючи вгору. — Нарешті я згадала, як це зветься.
Я ненароком наступаю на квітку; тут їх сотні, а не один букет, що його надіслали нам божевільні люди. Квіти ростуть просто з землі, як волосся на голові.
— Нарциси, — мовить Ма, показуючи на квіти, — магнолії, тюльпани, бузок. А це що, яблуні цвітуть?
Вона нюхає все, що називає, і тикає мене носом у квіти з сильним солодким запахом — від нього аж паморочиться в голові. Ма зриває гілку бузку і простягає мені.
Поруч з деревами лежать якісь велетні. Вони ніби покриті шкірою, але коли ми гладимо їх, то відчуваємо долонями горбки. Я знаходжу трикутний предмет завбільшки з мій ніс, і Норін каже, що то камінь.
— Йому мільйони років, — пояснює Ма.
Як вона це знає? Я перевертаю камінь, але на ньому немає ніякого ярлика.
— Ой, глянь. — Ма сідає навпочіпки.
У траві щось повзе. Це мураха.
— Не треба! — кричу я і затуляю її руками, як панцером.
— Що це з ним? — питає Норін.
— Будь ласка, будь ласка-ласочка, — кажу я Ма, — не дави її.
— Не бійся, — відповідає вона, — я й не збиралася її давити.
— Пообіцяй.
— Обіцяю.
Та коли я забираю руки, мурахи вже немає, і я плачу.
Раптом Норін знаходить ще одну, і ще. Дві мурахи тягнуть щось, у десять разів більше від них обох.
З неба, кружляючи, спускається якийсь предмет і приземляється поряд зі мною. Я відскакую.
— Ой, та це ж кленова летючка, — каже Ма.
— Що?
— Це кленове насіннячко з крильцями, що допомагають йому летіти якнайдалі.
Воно таке тонке, що я бачу його наскрізь: маленькі сухі жилки, а посередині — бура гулька та крихітна дірочка. Ма кидає летючку в повітря, а вона знову падає на землю.
Я показую їй іншу летючку, проте з нею щось не так.
— Вона має тільки одне крильце, а друге десь загубилося.
Я підкидаю її високо вгору, але вона все одно падає вниз, і я кладу її в свою кишеню.
Однак найкрутіша річ — гучне дзижчання. Це від гелікоптера. Він значно ближчий до мене, ніж літак...
— Мерщій усередину! — кричить Норін.
Ма хапає мене за руку й смикає.
— Стривай... — озиваюсь я, але мені забиває дух.
Вони обидві тягнуть мене за собою. З носа тече, як перше.
Коли ми проскакуємо крізь обертові двері, голова мені туманіє. У тому гелікоптері було повнісінько папараці, що намагалися сфотографувати нас із Ма.
Після денного сну моя застуда не минула. Я граюся своїми скарбами: каменем, пошкодженою кленовою летючкою та зів’ялим бузком. Бабця приводить нових відвідувачів, але сама чекає зовні, щоб у нашій палаті було не так тісно. Нових людей двоє. Це мій Дядечко Павло з підстриженим до вух прямим волоссям і Діна — моя Тітонька в прямокутних окулярах і з мільйоном чорних зміястих кісок на голові.
— Ми маємо маленьку дівчинку на ім’я Бронвін, яка буде безмежно рада познайомитися з тобою, — каже мені Тітонька. — Вона й не знала, що в неї є брат у перших. Зрештою, про твоє існування й ми дізналися лише два дні тому, коли зателефонувала твоя бабуся і розповіла новини.
— Ми хотіли відразу ж примчати сюди, та лікарі сказали...
Павло замовкає й витирає кулаком очі.
— Все гаразд, милий, — мовить Діна й потирає йому ногу.
Дядечко Павло надзвичайно шумно прокашлюється і провадить:
— ...Я ніяк не можу оговтатися від удару.
Не бачу нікого, хто б міг його вдарити.
Ма обіймає його за плечі.
— Ці всі роки він думав, що його маленька сестричка померла, — каже вона мені.
— Бронвін? — тихо питаю я, проте Ма дочуває мої слова.
— Ні, я. Павло — мій брат, пам’ятаєш?
— Еге ж, знаю.
— Не можу висловити, як я... — Він знову замовкає і сякається.
У Дядечка це виходить куди гучніше, ніж у мене. Він сурмить, наче слон.
— А де ж Бронвін? — питає Ма.
— Ну, ми думали... — мовить Діна й дивиться на Павла.
Він каже:
— Ви з Джеком незабаром познайомитеся з нею. Ми залишили її в дитячому садочку.
— А що це таке? — питаю я.
— Це такий будинок, де батьки лишають своїх дітей, коли вони працюють, — пояснює Ма.
— Чому діти працюють?..
— Та ні, коли батьки працюють.
— Бронвін страх як кортить побачити тебе, — каже Діна.
— Вона вивчає знаки й хіп-хоп, — додає Павло.
Він хоче зробити кілька фотографій, щоб надіслати їх е-мейлом в Австралію моєму Дідусеві, який завтра збирається вилетіти до нас.
— Не хвилюйся, з ним буде все добре, коли він його побачить, — заспокоює Павло мою Ма.