— Що, всю-всю?
— Нам же однаково нема чого робити.
Вона дивиться на мене якось чудно:
— Так, твоя правда.
Я записую всі наші виміри. Наприклад, висота Дверної Стіни аж до того місця, де починається Дах, дорівнює шість футів сім цалів.
— А знаєш, — кажу я до Ма, — кожна коркова плитка лише трішечки довша за Лінійку.
— Ет! — вигукує вона, ляскаючи собі по голові долонею. — Таж площа кожної плитки — один квадратний фут; значить, ми зробили Лінійку трохи коротшою, ніж треба. Порахуймо просто кількість плиток, це ж значно простіше.
Я починаю лічити висоту Ліжкової Стіни плитками, але Ма каже, що всі стіни однакові. Інше правило: ширина стін така сама, як і ширина Підлоги; я налічую одинадцять футів з обох боків, а це означає, що Підлога в нас квадратна. А от Стіл — круг, і це мене спантеличує, однак Ма міряє його посередині, у найширшому місці. Виходить три фути дев’ять цалів. Мій стілець заввишки три фути два цалі, стілець Ма такий самий; стільці на цаль нижчі від мене. Раптом Ма каже, що їй набридло вимірювати, тож ми кидаємо цю затію.
Я зафарбовую місця, де написано цифри, кольоровими пастелями. Їх у нас п’ять — синя, помаранчева, зелена, червона й бура. Зрештою сторінка стає схожою на Килим, тільки ще чудернацькішою, і Ма пропонує використовувати її як серветку під тарілку.
Сьогодні на вечерю я замовляю макарони, до них годиться також свіжа броколі, яку обираю не я, але це просто корисно для нашого здоров’я. Зиґзаґуватим ножем я ріжу броколі на шматочки. Коли Ма не дивиться на мене, я ковтаю деякі з них, а вона потім питає:
— Ой, а де ж це дівся великий шматок?
Та насправді вона не гнівається, бо свіжа городина робить нас іще живкішими.
Ма розігріває два кружала Плити, і вони стають червонющими; мені заборонено чіпати ручки на Плиті, бо це робота Ма — стежити, щоб там ніколи не займався вогонь, як у Телевізорі. Коли що-небудь, як-от кухонний рушник чи наш одяг, торкнеться розжарених кружал, навколо спалахне вогонь, що своїми жовтогарячими язиками спалить усю Кімнату, а ми кашлятимемо, задихатимемося і кричатимемо з найстрашнішого болю.
Мені не подобається запах вареної броколі, проте зелені боби ще гірші. Городина вся справжня, а от морозиво буває тільки в Телевізорі; хотілось би мені, щоб воно було теж справжнім!
— А Вазон також городина?
— Ну, так, але їсти його не можна.
— Чому він більше не цвіте?
Ма здвигає плечима і перемішує макарони.
— Він стомився.
— Йому треба поспати.
— Він усе одно буде втомлений, навіть коли виспиться. Можливо, ґрунт у горщику не досить поживний.
— Він міг би з’їсти мою броколі.
Ма сміється.
— Така їжа йому не підходить, треба спеціальне добриво для рослин.
— Ми могли б попросити пронести нам таке добриво як недільний подарунок.
— У мене вже назбирався довгий список того, що нам треба.
— Де?
— У моїй голові, — каже вона.
Ма витягає одну розварену макаронину, схожу на черв’яка, і кусає її.
— Я думаю, вони люблять рибу.
— Хто?
— Рослини, вони люблять тухлу рибу. Чи тільки риб’ячі кістки?
— Пхе!
— А може, іншим разом, коли в нас будуть рибні палички, ми закопаємо одну у Вазон.
— Тільки не мою.
— Гаразд, тоді мою.
Над усе на світі я люблю макарони через пісню фрикадельки; я співаю її, доки Ма наповнює наші тарілки.
Після вечері відбувається щось приголомшливе: ми печемо іменинний торт. Іду в заклад, що він вийде delicioso[6], а ще ж будуть свічки — стільки, скільки мені рочків, і справжній вогонь, якого я ніколи не бачив.
Я найліпший видувач яєць: їхні нутрощі витікають у мене без упину. На торт мені треба видути три штуки; для цього я використовую кнопку з картини «Враження: Схід сонця», бо мені здається, що навіжений кінь роз’яриться, як я зніму «Ґерніку», хоч я завжди втикаю кнопку назад. Ма вважає «Ґерніку» за найбільший шедевр, бо ця картина найреалістичніша, однак насправді там усе перемішано: кінь кричить, вискаливши зуби, бо його штрикнули списом; а ще там є бик і жінка, яка тримає дитину з обвислою головою; і лампа, схожа на око; а найгірше — велика розпухла нога в кутку; я завжди думаю, що вона мене хоче розчавити.
Я облизую ложку, і Ма ставить торт у гарячий пузик Плити. Я намагаюся жонглювати всіма яєчними шкаралупами рівночасно. Ма ловить одну з них.
— Може, зробимо маленьких Джеків з різними обличчями?
— Ні-і-і, — кажу я.
— Тоді, може, зробимо гніздо для тіста? А завтра розморозимо буряки і соком пофарбуємо гніздо в багряний колір...