— Цього робити не можна, — кажу я.
Вона блимає на мене очима:
— Насправді я не хочу нікого бити. Лише іноді.
— А вам коли-небудь хотілося вдарити її до того, як вас викрали? — питає лікар Клей.
— О, так, звісно. — Ма дивиться на нього, а потім раптом починає сміятися, хоч її сміх більше схожий на плач. — Прекрасно, я повернула собі колишнє життя.
Ми проходимо ще одну кімнату з двома предметами, що, як я знаю, звуться комп’ютерами.
Ма каже:
— Чудово, я пошлю кілька е-мейлів друзям.
— Кому з дев’ятнадцятьох?
— А, ні, моїм старим друзям. Ти ще їх не знаєш.
Вона сідає й починає бити пальцями по буквах, а я дивлюся.
Вона хмуриться, дивлячись на екран.
— Не можу пригадати свого пароля.
— А що це?
— Я тепер така... — каже вона і, затуливши руками рота, з хлипом утягає носом повітря. — Не зважай. Послухай, Джеку, знайдімо що-небудь цікаве для тебе.
— Де?
Вона рухає мишкою, і на екрані раптом з’являється зображення Дори. Я підходжу ближче, і Ма показує мені, як треба рухати маленькою стрілкою, щоб грати далі. Я збираю по шматочках розбите чарівне блюдце. Дора з Черевичком плескають у долоні й співають пісню вдячності. Це ще ліпше, ніж у телевізорі.
Ма сидить за іншим комп’ютером і переглядає книжку з обличчями. Вона каже, що це остання новинка техніки. Ма набирає імена — і обличчя починають усміхатися.
— А вони й справді дуже старі? — питаю я.
— Ні, їм років по двадцять шість, як мені.
— Але ж ти сказала, що це старі друзі.
— Це означає, що я познайомилася з ними дуже давно. Вони всі так змінилися...
Ма наближає обличчя до екрана й шепоче щось на зразок «Південна Корея» чи «вже встигла розлучитися, не може бути...»
Вона знаходить новий сайт з відеороликами танців та пісень і показує мені двох котів, що танцюють у балетному взутті. Це дуже смішно. Тоді Ма заходить на інші сайти з такими заголовками, як «Тюремне ув’язнення» та «Незаконні оборудки». Вона просить, щоб я дав їй почитати все, що її цікавить, тому я знову граю з Дорою, виграючи Мигтючу Зірку.
Тут я помічаю, що коло дверей хтось стоїть, і від несподіванки здригаюся. Це Г’юґо, але нині на його обличчі немає усмішки.
— О другій в мене скайп.
— Та? — перепитує Ма.
— О другій в мене скайп.
— Вибач, я тебе зовсім не розумію...
— Щодня о другій годині я спілкуюся скайпом зі своєю мамою. Вона чекає мене вже дві хвилини. Це зазначено в графіку, що висить отут, на дверях.
Коли ми повертаємось у свою кімнату, то помічаємо на ліжку маленьку машинку з запискою від Павла. Ма каже, що вона слухала майже таку саму того дня, коли її викрав Старий Нік, тільки ця має картинки, які можна пересувати пальцем, і в її пам’яті не тисячі, а мільйони пісень. Вона встромляє у вуха щось подібне до пуп’янків, а тоді починає кивати в лад музиці, якої я не чую, і тихенько співати про те, що кожного дня їй доводиться перетворюватися на мільйон різних людей.
— Дозволь і мені.
— Ця пісня зветься «Гірко-солодка симфонія». Коли мені було тринадцять років, я слухала її без упину.
Ма встромляє в моє вухо один пуп’янок.
— Надто гучно, — кажу я і висмикую ту штучку з вуха.
— Обережніше, Джеку, це подарунок мені від Павла.
Я й не знав, що то її машинка, а не моя. У Кімнаті в нас усе було спільне.
— Послухай тепер «Бітлз», це їхня стара пісня. Їй, певно, вже років з п’ятдесят. Вона зветься «Все, що тобі треба, — любов». Гадаю, тобі сподобається.
Я розгублений:
— А хіба людям не потрібні їжа й усе інше?
— Еге ж, потрібні, але якщо тебе ніхто не любить, то це дуже погано, — голосно відповідає Ма, гортаючи список пісень пальцем. — Знаєш, науковці провели експеримент з новонародженими мавпочками. Вони забрали їх у матерів і посадовили в клітки поодинці. І знаєш, що вийшло? Вони не виросли як слід.
— А чому вони не виросли?
— Та ні, вони стали великими, проте дуже чудними. А все тому, що їх ніхто ніколи не притискав до грудей.
— Що в них було чудне?
Ма вимикає свою машинку.
— Вибач, Джеку, я не знаю, чому я завела про це мову.
— То що саме в них було чудне?
Ма жує свою губу.
— Вони мали проблеми з головою.
— Як божевільні люди?
Вона киває.
— Вони кусали самих себе і все, що їх оточувало.
Г’юґо порізав собі руки, та не думаю, щоб він себе кусав.
— Чому?
Ма важко зітхає.
— Бачиш, якби вони росли зі своїми мамами, то ті пригортали б їх до грудей, але мавпочки смоктали молоко зі спеціальних трубочок, тож... Як з’ясувалося, любов була потрібна їм не менше за молоко.