— А тепер ви дивовижна молода жінка з дивовижною життєвою історією, і ми пишаємося тим, що ви, що нам... — Пишноволоса жінка позирає вбік, на одного з чоловіків з камерою і каже: — Ще раз. — А тоді знову дивиться на Ма й промовляє своїм особливим голосом: — І ми пишаємося, що ви завітали саме на наше шоу. А тепер розкажіть нашим глядачам — їм цікаво дізнатися, — чи не виник у вас так званий стокгольмський синдром. Іншими словами, чи не потрапили ви якоюсь мірою... в емоційну залежність від вашого викрадача?
Ма заперечливо хитає головою:
— Я його ненавиділа.
Жінка киває.
— Я била його ногами і кричала. Одного разу я вдарила його по голові накривкою з унітаза. Я перестала митися й довгий час з ним не розмовляла.
— А це все було до чи після трагедії мертвонародження?
Ма затуляє собі рота рукою.
Раптом втручається Морріс, який досі гортає сторінки:
— У нас домовленість... Цієї теми не зачіпати.
— Ми не вдаватимемося в дрібниці, — каже пишноволоса жінка, — але це потрібно, щоб відновити послідовність подій...
— Ні, ви повинні додержувати умов контракту, — заперечує Морріс.
Руки Ма сильно тремтять, і, щоб цього не було видно, вона засуває їх собі під ноги. Вона зовсім не дивиться на мене — невже забула, що я тут? Я подумки розмовляю з нею, однак вона не чує.
— Повірте мені, — каже жінка до Ма, — ми просто намагаємося допомогти вам розповісти вашу історію світові. — Вона дивиться в папери, що лежать на її колінах. — Отже, ви виявили, що вдруге вагітні, перебуваючи в пекельній безодні, де вже втратили два роки своєї дорогоцінної молодості. Чи були такі дні, коли ви відчували, що обставини змушують вас змиритися з...
Ма перебиває її:
— Власне, я відчувала себе захищеною.
— Захищеною? Це чудово.
Ма кривить рота:
— Мені ж навіть не було з ким поговорити. Знаєте, у вісімнадцять років я зробила аборт і ніколи за цим не шкодувала. Отак і тут.
У пишноволосої жінки злегка розтуляється рот. Потім вона зиркає на свої записи, а відтак, глянувши на Ма, веде далі:
— П’ять років тому, в холодний березневий день, у середньовічних умовах, на самоті, ви народили на світ здорове маля. Певно, це був найважчий день у вашому житті.
Ма хитає головою:
— Найщасливіший.
— Ну, і це також. Кожна мати каже...
— Еге ж, але, розумієте, для мене Джек став усім. Я ожила, відчувши, що хтось мене потребує, і після того стала поводитися чемно.
— Чемно? О, ви хочете сказати...
— Я робила це заради Джекової безпеки.
— А чи було вам нестерпно важко поводитися чемно, як ви висловилися?
Ма хитає головою:
— Я робила це на автопілоті. Ну, знаєте, як степфордська дружина.
Пишноволоса жінка весь час киває:
— Уявляю, як важко вам було ростити його самій, без книжок, без допомоги професіоналів і навіть без родичів.
Ма стенає плечима:
— Гадаю, діти найбільше потребують, щоб поруч з ними весь час були їхні матері. Тільки одна думка лякала мене: ану ж Джек захворіє? Чи я? Адже він потребував мене в усьому. Тож я постаралася згадати, чого нас навчали на лекціях з основ здоров’я, — ретельно мити руки, добре проварювати їжу...
Жінка киває.
— Ви годували його своїм молоком. Власне, ви й досі годуєте, хоч деяких наших глядачів це може приголомшити.
Ма сміється.
Жінка зачудовано позирає на неї.
— У всій історії це найразючіша подробиця?
Жінка знову переглядає свої записи.
— Отже, ви з вашою дитиною були приречені на самотнє ув’язнення...
Ма хитає головою:
— Ні він, ні я не були на самоті й хвилини.
— Ну, так. Але, як кажуть в Африці, дитину виховує все село...
— Якщо ви маєте це село. А якщо ні, то стане й двох людей.
— Двох? Ви маєте на увазі себе і свого...
Ма кам’яніє на обличчі:
— Я маю на увазі себе та Джека.
— А-а.
— Ми все робили разом.
— Як мило... Дозвольте запитати, я знаю, ви навчили його молитися Ісусові. Питання віри для вас дуже важливі?
— Це... частина того, чого я мала навчити Джека.
— І ще, чи правильно я зрозуміла, що телевізор допомагав вам розвіювати нудьгу?
— Мені ніколи не було нудно з Джеком, — відповідає Ма. — Як і йому зі мною, гадаю.
— Прекрасно. І ось ви зробили те, що деяким фахівцям видається дуже дивним. Ви надумали сказати Джекові, що його світ, завбільшки одинадцять на одинадцять футів, і все, що він бачить у телевізорі або про що дізнається з купки книжок, — це просто фантазія. Чи відчували ви докори сумління за те, що дурили його?