Ма повертається до Морріса:
— Їй можна ставити такі дурні запитання?
Пишноволоса жінка простягає руку, і якась особа вкладає в неї пляшку з водою. Телевізійниця відпиває ковток.
Лікар Клей підносить руку вгору:
— Коли дозволите... Гадаю, ми всі розуміємо, що моя пацієнтка дійшла до межі. Точніше, вже перетнула її.
— Якщо вам потрібна перерва, ми поновимо запис пізніше, — каже жінка до Ма.
Ма хитає головою:
— Покінчімо вже з цим.
— Добре, — каже жінка, розплившись у штучній усмішці, наче робот. — З вашого дозволу, я б хотіла повернутися до одного питання. Коли народився Джек, — це цікавить деяких наших телеглядачів, — чи не виникало у вас хоч на мить бажання...
— Задавити його подушкою, чи що?
Ма говорить про мене? Але ж подушки потрібні, щоб спати на них.
Жінка махає на неї руками:
— Боронь Боже! Та невже вам ніколи не хотілося попросити викрадача забрати Джека?
— Забрати?
— Скажімо, залишити на ґанку лікарні, щоб якась сім’я його всиновила? Адже й вас узяли за дочку, і ви, як мені здається, були щасливі.
Я бачу, як Ма ковтає слину.
— Чого б я мала так чинити?
— Ну, щоб він ріс вільним.
— Вільним від мене?
— Звісно, це була б жертва — найбільша жертва, але тоді Джек мав би нормальне, щасливе дитинство в люблячій сім’ї.
— Він мав мене. — Ма робить притиск на кожному слові. — Він провів своє дитинство зі мною, і мені байдуже, чи вважаєте ви це за норму.
— Але ж ви розуміли, що позбавляєте хлопчика всього? — питає жінка. — День при дні його світ мав ширшати й ширшати, а той, що ви йому могли дати, дедалі звужувався. Ви, мабуть, з тугою згадували те, чого Джек ніколи не бачив. Друзів, траву, плавання, каруселі на ярмарку...
— Чому всі торочать про ярмарки? — Голос Ма хрипне. — Малою я їх терпіти не могла.
Жінка злегка всміхається.
З очей Ма капають сльози. Вона піднімає руки, щоб витерти їх. Я схоплююся зі стільця і біжу до неї, щось падає — бряяяязь. Я підбігаю до Ма й обіймаю її, а Морріс кричить:
— Не знімайте хлопчика...
Коли я вранці прокинувся, Ма знову лежала в Забутті.
Не думав, що в неї будуть такі дні в Зовні. Я смикаю її за руку, та вона лише тихо стогне й ховає голову під подушку. Мені дуже хочеться пити. Я примощуюся коло Ма, намагаючись дістатися до її циці, проте вона не розвертається до мене. Сотні годин я лежу поруч з нею, скрутившись калачиком.
Я не знаю, що робити. Коли ми жили в Кімнаті й Ма була в Забутті, я міг устати, приготувати сніданок і подивитися Телевізор.
Я дихаю носом, він тепер вільний. Здається, моя застуда минула.
Я підходжу до вікна і тягну за шнур, щоб трохи розсунути жалюзі. Надворі — яскраве сонце, вікна машин відсвічують його проміння. Повз вікно пролітає ворона й лякає мене. Здається, Ма не подобається світло, тому я згортаю жалюзі. У моєму пузику бурчить — бур-бур.
Тоді я згадую про кнопку біля ліжка і натискаю на неї, але нічого не відбувається. Та ось за хвилину в двері хтось тихо стукає — тук-тук. Я відчиняю їх і бачу Норін.
— Привіт, зайчику, як маєшся сьогодні?
— Я голодний, а Ма в Забутті, — шепочу я у відповідь.
— Вона забула тебе погодувати? Ми це зараз швиденько виправимо.
— Ні, не забула. Вона сама забулася.
На обличчі Норін відбивається збентеження.
— Гляньте, — показую на ліжко. — У такі дні вона не встає.
Норін називає Ма на її друге ім’я і питає, що з нею.
Я шепочу:
— Не говоріть до неї.
Але вона питає ще голосніше:
— Може, вам щось принести?
— Дайте мені поспати.
Зроду не чув, щоб Ма говорила в Забутті; її голос схожий на рев страховиська.
Норін підходить до шафи і дістає мій одяг. У темряві це важко, я засуваю обидві ноги в одну холошу, і на якусь мить мені доводиться спертися на Норін. Коли я торкаюся інших людей самохіть, це не так уже й страшно. Значно гірше, коли вони торкаються мене. Це наче удар струмом.
— Черевики, — шепоче Норін.
Я знаходжу свої черевики, засуваю в них ноги й застібаю липучки. Це не ті гнучкі черевики, що мені подобаються.
— Хороший хлопчик, — шепоче Норін з порога і махає мені, щоб я йшов слідом.
Я поправляю волосся у хвості, бо воно трохи вибилося, а тоді знаходжу Зубчик, камінь та кленову летючку і кладу їх собі в кишеню.
— Твоя Ма, певно, дуже втомилася від інтерв’ю, — каже Норін у коридорі. — Твій дядько вже півгодини сидить у приймальні й чекає, коли ви прокинетеся.
Пригода! Але ж ми не зможемо взяти в ній участі, бо Ма в Забутті.