Я хитаю головою.
— Ліпше додаймо їх до Яєчної Змії.
Яєчна Змія довша за всю Кімнату; ми почали її робити, як мені вийшло три рочки; вона живе під Ліжком, скручена, щоб не могла вкусити нас. Більшість шкаралуп бурого кольору, але є й білі; деякі шкаралупи з візерунками, намальованими олівцями, пастелями чи Ручкою, а до деяких борошняним клейстером приліплено інші шматочки шкаралупи; там є корона з фольги, жовтий пояс зі стрічки і волосся з ниток та ганчір’я. Її язик з голки; від неї крізь усе тіло йде червона нитка. Ми більше не видовжуємо Яєчну Змію, бо інколи вона плутається в клубок, шкаралупи тріскаються й навіть обпадають; тоді ми використовуємо їх для мозаїки. Я встромляю голку в отвір однієї зі шкаралуп; мені треба вцілити голкою у протилежний отвір, а це ой як складно! Тепер Змія стала на три яйця довшою, і я обережненько змотую її, щоб вона вмістилася під Ліжком.
Вдихаючи чарівні запахи, ми без кінця-краю чекаємо, доки спечеться мій торт. Коли торт остигає, ми робимо для нього сніжок, проте зовсім не холодний, як справжній сніг. Це цукор, розчинений у воді. Ма обмащує ним торт зусібіч.
— Тепер прикрась його зверху шоколадом, а я помию посуд.
— А хіба ми маємо шоколад?
— Ага, — каже вона, витягаючи маленький пакетик і трясучи ним — шух-шух-шух. — Я відклала з недільного подарунка три тижні тому.
— Ну, ти й хитрюга, Ма! Де він лежав?
Вона проводить пальцями коло рота, ніби бере його на замок:
— Ану ж мені знову знадобиться схованка?
— Ну, скажи!
Ма більше не всміхається.
— Не кричи, мені від крику болять вуха.
— Скажи мені, де твій сховок.
— Джеку...
— Мені не подобається, що в нас є сховки.
— А що тут такого?
— Зомбі.
— А!
— Або людожери чи вампіри...
Ма відчиняє Шафку і дістає звідти коробку з рисом. Вона показує мені темну діру.
— Отут-о, я ховала шоколад, разом з рисом. Зрозумів?
— Зрозумів.
— І нічого страшного тут немає. Можеш будь-коли перевірити сам.
У пакеті п’ять шоколадок — рожева, синя, зелена і дві червоні. Коли я кладу їх на торт, барвник і сніжок вимазують мої пальці, і я ретельно їх облизую.
Але от наспів час ставити свічки, проте їх немає.
— Ти знову кричиш, — каже Ма, затуляючи руками вуха.
— Але ти сказала, що буде іменинний торт, а який же це іменинний торт, коли на ньому нема п’яти запалених свічок?
Ма важко зітхає.
— Я мала б пояснити ліпше. Ці п’ять шоколадок кажуть, що тобі п’ять років.
— Я не хочу їсти цей торт.
Ненавиджу, коли Ма тихо чекає.
— Смердючий торт.
— Заспокойся, Джеку.
— Треба було попросити свічок як недільний подарунок.
— Ну, того тижня нам потрібні були протибольові пігулки.
— Мені вони взагалі не потрібні — лише тобі! — кричу я.
Ма дивиться так, наче в мене з’явилося нове обличчя, якого їй раніше бачити не траплялося. Тоді вона каже:
— І все ж таки не забувай, що нам годиться просити ті речі, які йому найлегше дістати.
— Таж він може дістати будь-що.
— Ну, так, — каже вона, — тільки йому довелося б неабияк попріти...
— А нащо йому пріти?
— Я маю на увазі, що йому, можливо, довелося б обійти дві чи три крамниці, і це його роздратувало б. А якби він не знайшов того, що ми просили, то, цілком імовірно, ми б узагалі лишилися без недільного подарунка.
— Але, Ма, — сміюся я, — він не ходить у крамниці. Крамниці бувають лише в Телевізорі.
Вона жує губу, а потім дивиться на торт.
— Ну, вибач, я гадала, що шоколадки теж зможуть правити за свічки.
— Дурненька Ма.
— Тупоголова, — ляскає вона себе по лобі.
— Безклепка, — кажу я ніжно.
— Наступного тижня, коли мені буде шість, спробуй дістати свічки.
— Наступного року, — виправляє мене Ма. — Ти хотів сказати: наступного року.
Її очі заплющені. Часом вони склепляються, і тоді Ма мовчить аж цілу хвилину. Коли я був маленький, то думав, що в неї сіла батарейка, як одного разу в Годиннику, і нам треба буде просити як недільний подарунок нову.
— Обіцяєш?
— Обіцяю, — каже вона, розплющуючи очі.
Ма відрізує мені здоровецький шматок торта, а я, коли вона відвертається, цуплю всі п’ять шоколадок — дві червоні, рожеву, зелену й синю.
Ма вигукує:
— О ні, ще одна пропажа! Як же це сталося?
— Ти вже ніколи не взнаєш, ха-ха-ха, — відповідаю я голосом Шахрая з мультику про Дору, коли той щось у неї краде.
Я беру одну червону шоколадку і підношу до рота Ма; вона хапає її передніми зубами, не зовсім ще гнилими, і, всміхаючись, хрумає.