Лікар Клей, ідучи сходами, звертається до Норін. Обома руками тримаючись за поруччя, я опускаю одну ногу, потім другу і ковзаю по ньому долонями. Я не падаю, хоч була мить, коли мені здалося, що от-от упаду. Проте я тут-таки встав на другу ногу.
— Норін!
— Секундочку!
— Я сам спускаюся!
Вона всміхається мені:
— Ви тільки гляньте!
— Дай п’ять, — каже лікар Клей.
Я відриваю від поруччя одну руку й стукаю п’ятірнею по його п’ятірні.
— То ти хочеш побачити динозаврів?
— Без Ма?
Лікар Клей киває.
— Ти весь час будеш зі своїми дядьком і тіткою, тож нічого тобі не загрожуватиме. Чи ти все-таки хочеш відкласти подорож?
Так, ой, ні, бо динозаври можуть зникнути.
— Сьогодні, будь ласка.
— Хороший хлопчик, — каже Норін. — А твоя Ма поки гарненько виспиться, іти, повернувшись, розкажеш їй усе про динозаврів.
— Привіт, друзяко.
Це мій дядечко Павло, я й не знав, що його пустили в їдальню. Гадаю, в чоловіків звертання «друзяко» заміняє слово «солоденький».
Я снідаю, а дядечко Павло сидить поруч. Це дивно: він говорить у маленький телефон і каже, що на другому кінці — Діна. Другий кінець невидимий. Сьогодні дають сік без шматочків, і він дуже смачний. Норін каже, що його замовили спеціально для мене.
— Готовий до своєї першої подорожі в світ? — питає Павло.
— Я в Зовні вже шість днів, — пояснюю я йому. — І тричі був надворі. Я бачив мурах, гелікоптери і стоматологів.
— Чудово!
З’ївши кекс, я вбираюся в куртку, надіваю шапку та окуляри й мащу обличчя кремом проти засмаги. Норін дає мені бурий паперовий пакет на той випадок, якщо мені буде важко дихати.
— Знаєш, — каже Павло, коли ми виходимо в обертові двері, — це навіть на ліпше, що твоя Ма сьогодні з нами не поїде, бо після вчорашньої передачі її всі впізнаватимуть.
— Усі на світі?
— Багато хто, — відповідає Павло.
На стоянці він простягає мені руку, щоб я тримався за неї. Але я не зважаю на це, і він її опускає.
Щось падає на моє обличчя, і я скрикую.
— Та це ж просто крапля дощу, — заспокоює мене Павло.
Я дивлюся на небо — воно сіре.
— Воно на нас упаде?
— Ні, все добре, Джеку.
Мені дуже хочеться повернутися в палату номер сім до Ма, хоч вона й у Забутті.
— Ось ми й прийшли...
Перед нами — зелений фургон, за кермом сидить Діна. Вона махає мені крізь вікно. В салоні я бачу менше личко. Двері фургона не відхиляються, а відсуваються, і я забираюся всередину.
— Нарешті, — каже Діна. — Бронвін, люба, привітайся зі своїм братиком у перших — Джеком.
Ця дівчинка на зріст така ж, як я. Її голова вся в кісках, як у Діни, але з блискучими намистинками на кінцях. Вона тримає в руках пухнастого слона і відерце пластівців з накривкою у формі жаби.
— Пивіт, Дзеку! — промовляє вона писклявим голосом.
Поруч з Бронвін — сидіння для мене. Павло показує, як треба застібати ремінь. У мене виходить пристебнутися з третьої спроби, і Діна з Бронвін плескають у долоні. Павло зачиняє двері фургона. Вони гучно стукають, і я аж здригаюся. Мені знову хочеться назад до Ма, та так, що, здається, от-от розплачуся. Проте я стримуюся.
Бронвін раз по раз повторює:
— Пивіт, Дзеку! Пивіт, Дзеку!
Вона ще не вміє правильно говорити, тож вимовляє: «Таті співає», «Ганюня собаця» або «Неня, се пецива, ляляська». Ляляська — це «будь ласка» її мовою, таті — це Павло, а неня — це Діна, але так їх називає тільки Бронвін, як-от свою Ма називаю Ма лише я.
Мені трохи лячно, однак тепер я швидше сміливіший, ніж наляканий, бо це не те саме, що вдавати мертвого в Килимі. Коли назустріч нам їде машина, я кажу сам собі, що вона повинна їхати зі свого боку дороги, а то офіцерка Оу посадить її у в’язницю до бурої вантажівки. Картинки за вікном схожі на кадри в телевізорі, тільки не такі чіткі. Я бачу припарковані машини, бетономішалку, мотоцикл і трейлер, що везе... раз, два, три, чотири, п’ять машин — моє улюблене число. Перед будинком якесь маля штовхає тачку, а в ній сидить ще менше малятко — як кумедно! Я бачу собаку, що переходить дорогу, ведучи за собою на мотузці людину. Гадаю, людина прив’язана до цієї мотузки, а не тримається за неї, як діти з садочка, що їх ми бачили з Ма. На світлофорі спалахує зелене світло, і дорогу переходить жінка на милицях; на смітниці сидить величезний птах. Діна каже, що то мартин, ці птахи їдять геть усе.
— Значить, вони всеїдні, — зауважую я.
— Ого, які слова він знає!
Ми повертаємо туди, де багато дерев. Я питаю: