— Ми що, приїхали назад у Клініку?
— Ні-ні, нам треба заскочити до пасажу і купити подарунок: Бронвін по обіді йде на день народження.
Пасаж — це крамниці, подібні до тих, де Старий Нік раніше купував нам харчі. І більше нічого.
У пасаж має намір іти тільки Павло, але він не знає, що купувати, тому замість нього збирається Діна. Однак тут починає комизитися Бронвін:
— Хоцу з неня, хоцу з неня.
Тож по подарунок іде Діна і везе з собою Бронвін у червоному візку, а ми з Павлом чекатимемо їх у фургоні.
Я дивлюся на червоний візок:
— Можна мені спробувати?
— Пізніше, в музеї, — відповідає Діна.
— Послухай, мені дуже треба в убиральню, — каже Павло. — Може, буде швидше, якщо ми всі підемо.
— Ну, не знаю...
— У будні там не дуже людно.
Діна дивиться на мене і не всміхається:
— Джеку, хочеш заїхати в пасаж у візку? Лише на кілька хвилин.
— Так, дуже хочу.
Я їду позаду і стежу, щоб Бронвін не випала, бо я її старший брат, як Іван Хреститель для Ісуса. Я силкуюся пояснити їй це, але вона мене не слухає. Коли ми під’їжджаємо до дверей, вони розчиняються самі собою зі звуком non, і я мало не падаю зі страху, проте Павло каже, що в них умонтовано маленькі комп’ютери, які подають один одному сигнал, тому нема чого боятися.
Усередині все надзвичайно яскраве й величезне. А я й не знав, що в приміщенні може бути так само просторо, як і в Зовні. Тут навіть ростуть дерева. Я чую музику, проте музикантів з інструментами не бачу. Та найдивовижніша річ — це сумка з Дорою. Я злізаю з візка, щоб торкнутися її обличчя. Вона всміхається мені й танцює.
— Дора, — шепочу я їй.
— О, Бронвін теж колись захоплювалася нею, — каже Павло. — А тепер вона вподобала Ганну Монтану.
— Ганна Монтана, Ганна Монтана, — співає Бронвін.
Сумка має лямки. Вона схожа на Рюкзак, тільки спереду на ній — Дорине обличчя. А ще в сумки є ручка. Коли я беруся за неї, вона видовжується. Мені здається, що я зламав сумку, але вона котиться по підлозі. Це сумка на коліщатах і водночас рюкзак. Неймовірно!
— Подобається? — питає мене Діна. — Ти хотів би носити в ній свої речі?
— Може, іншого кольору, не рожеву, — каже їй Павло, а потім звертається до мене: — Тобі подобається оця, Джеку? Крута, чи не так?
Він простягає мені сумку з Людиною-павуком.
Але я міцно обіймаю Дору. Мені здається, що вона шепоче мені: «Ола[14], Джеку».
Діна намагається забрати в мене сумку, проте я не віддаю.
— Не хвилюйся, мені треба заплатити за неї отій жінці. Я поверну її тобі за дві секунди...
Однак це забирає не дві секунди, а тридцять сім.
— Ось де вбиральня, — каже Павло й біжить туди.
Продавчиня загортає сумку в папір, і я більше не бачу Дориного обличчя. Завинуту сумку жінка кладе у велику картонну коробку, і Діна простягає її мені, тримаючи за мотузку, якою вона обв’язана. Але я витягаю Дору і просуваю руки в лямки — вона на мені. Я несу Дору — ура!
— Що треба сказати? — питає мене Діна.
Я не знаю, що треба сказати.
— Ганюня сумка Бонвін! — вигукує Бронвін.
Вона розмахує прикрашеною блискітками сумочкою, з якої на мотузочках звисають сердечка.
— Так, люба, але в тебе вдома ціла купа гарних сумочок.
Діна відбирає сумку в доньки, Бронвін кричить, і одне з сердечок падає на підлогу.
— Невже не можна хоч раз обійтися без пригод? — обурюється Павло, що вже повернувся з убиральні.
— Якби ти був поруч, то відвернув би її увагу, — каже йому Діна.
— Ганюня сумка Бо-о-о-о-о-онвін!
Діна садовить доньку у візок.
— Ходімо.
Я піднімаю з підлоги сердечко, кладу його в кишеню, де лежать інші мої скарби, і йду поруч з візком.
Тоді я передумую і перекладаю всі свої скарби в передню кишеню сумки з Дорою — в ту, що застібається на змійку. Черевики натерли ноги, і я їх знімаю.
— Джеку! — кличе мене Павло.
— Не викрикуй його ім’я, забув? — мовить Діна.
— О, справді.
Я помічаю велетенське дерев’яне яблуко:
— Воно мені подобається.
— Приголомшливе, чи не так? — озивається Павло й питає Діну: — Що, як купимо Ширел цього барабана?
Вона закочує очі:
— Він може спричинитися до струсу мозку. Навіть не думай!
— Можна мені взяти це яблуко, дякую? — питаю я.
— Воно ж не влізе в твою сумку, — всміхається Павло.
Потім я бачу блакитно-сріблясту іграшку, схожу на зореліт.
— Я хочу оце, дякую.
— Це ж кавоварка, — каже Діна, ставлячи її назад на полицю. — Ми вже купили тобі сумку. На сьогодні досить, гаразд? Зараз ми знайдемо подарунок для подруги Бронвін і підемо звідси.