— Вибачте, ці черевики, випадково, не вашої старшої доньки? — питає якась старенька, тримаючи в руках моє взуття.
Діна витріщається на неї.
— Джеку, друзяко, що сталося? — питає Павло, показуючи на мої шкарпетки.
— Дуже вам дякую, — каже Діна, забираючи в бабусі черевики, а тоді стає навколішки, по черзі засуває мої ноги в правий та лівий черевики і цідить крізь зуби до Павла: — Ти й далі називаєш його на ім’я.
Цікаво, що не так з моїм ім’ям?
— Вибач, вибач, — мовить Павло.
— А чому вона сказала «вашої старшої доньки»? — питаю я.
— Через твоє довге волосся і сумку з Дорою, — пояснює Діна.
Старенька зникла.
— Вона що, погана?
— Зовсім ні.
— Але якби вона здогадалася, що ти той самий Джек, — каже Павло, — то зняла б тебе на свій мобільник або зробила б щось іще, і твоя мамуня нас повбивала б.
Моє серце починає гучно стукати.
— А чому Ма нас?..
— Вибач, я хотів сказати...
— Вона дуже розсердилась би. Ось що він мав на увазі, — пояснює Діна.
Я уявляю, як Ма лежить у темряві в Забутті.
— Я не хочу, щоб вона сердилася.
— Звісно.
— Можете просто зараз відвезти мене назад у Клініку, будь ласка?
— Вже скоро.
— Зараз.
— Хіба ти не хочеш побувати в музеї? Ми вирушаємо за хвилину. М’яка іграшка «Вебкінз», — пропонує Діна Павлові. — Вона має бути безпечна. Здається, за ресторанним двориком є крамниця іграшок.
Я весь час кочу за собою свою сумку. Липучки на черевиках затягнуті дуже сильно. Бронвін зголодніла, і ми купуємо баранці. Це найхрусткіша річ з усіх, що я їв коли-будь. Раптом вони застряють мені в горлі, і я починаю кашляти. Павло приносить з каварні собі й Діні лате. Баранці випадають з мого пакетика, але Діна каже, щоб я їх не підбирав, бо в нас іще багато і, крім того, ми не знаємо, що лежало на підлозі. Я весь замазався, і Ма розсердиться. Діна дає мені вологу серветку, щоб я витер липкі пальці. Я кладу її в сумку з Дорою. Тут дуже яскраве світло, і мені здається, що ми заблукали. Як би я хотів уже повернутися в палату номер сім!
Мені треба попісяти, і Павло відводить мене в убиральню зі смішними мийницями на стіні.
— Уперед, — каже він, показуючи на них.
— А де унітаз?
— Ось — це спеціальні унітази для нас, чоловіків.
Я хитаю головою й виходжу.
Діна пропонує піти з нею та Бронвін. Вона дозволяє мені самому вибрати кабінку.
— Молодець, Джеку, навіть нічого не забризкав.
А чому я мав щось забризкати?
Коли Діна знімає з Бронвін трусики, я бачу, що в неї немає ні пісюнчика, ні поцьки, як у Ма. Тільки потовщений шматочок тіла зі складкою посередині й без волосся. Я торкаюся його пальцем, натискаю — і він злегка вдавлюється всередину.
Діна б’є мене по руці.
Я кричу з болю.
— Заспокойся, Джеку. Я що... подряпала тобі руку?
З мого зап’ястка тече кров.
— Вибач, — каже Діна, — вибач, це, мабуть, каблучкою.
Вона дивиться на свою каблучку з зернятками золота.
— Послухай, не можна чіпати інтимні місця інших людей, це недобре. Зрозумів?
Я не знаю, що таке інтимні місця.
— Бронвін, ти закінчила? Неня тебе витре.
Вона торкається того ж місця у Бронвін, що й я, але потім чомусь не б’є себе.
Коли я мию руки, кров тече ще сильніше. Діна порпається у своїй сумці, шукаючи пластир. Вона складає бурий паперовий рушник і каже мені, щоб я притис його до рани.
— Ну, що, все супер-пупер? — питає Павло, коли ми виходимо.
— Не питай, — відповідає Діна. — Ми можемо вже їхати звідси?
— Але ж ми ще не купили подарунка для Ширел.
— Подаруємо їй якусь іграшку Бронвін, на вигляд новісіньку.
— Тіки не мою! — кричить Бронвін.
Вони сперечаються. Я хочу якнайшвидше опинитися в ліжку з Ма, в темряві, де не буде цієї невидимої музики, цих червонопиких товстунів, що проминають нас, цих дівчат, які регочуть і ходять попідручки, наче склеєні, демонструючи всім неприкриті частини свого тіла. Я тисну на поріз, щоб спинити кров, заплющую очі й натикаюся на вазон. Це зовсім не той Вазон, що ріс у нашій Кімнаті, поки не вмер. Це вазон з пластику.
Я помічаю, що мені хтось усміхається. Це Ділан! Я підбігаю й обіймаю його.
— Книжка, — каже Діна. — Гаразд, повернуся за дві секунди.
— Це Ділан-копач, мій друг з Кімнати, — пояснюю я Павлові й починаю розказувати: