— Ні, йдіть негайно до неї.
— Добре, добре.
Увімкнувши світло й зирнувши на Ма, вона вже не каже «добре», а піднімає слухавку і промовляє:
— Код синій, палата сім, код синій...
Я не знаю, що це означає...
Раптом я помічаю відіткнуті пляшечки з-під пігулок Ма — майже всі порожні. Вона ніколи не пила більше як дві пігулки за одним разом — таке правило. То як же пляшечки могли спорожніти? Куди поділися пігулки? Норін натискає збоку на горло Ма і, називаючи її на друге ім’я, питає:
— Чуєте мене? Чуєте мене?
Але я не думаю, щоб Ма її чула чи бачила. Я кричу:
— Це погана ідея, погана ідея, погана!..
До палати забігає багато людей, хтось тягне мене в коридор. Я верещу якомога голосніше: «Ма!» Одначе розбудити її не можу.
Життя
в будинку з гамаком. Дивлюсь у вікно, сподіваючись побачити той гамак, але Бабця каже, що його вішають не перед будинком, а на задньому дворі. Та й зарано ще, бо нині тільки десяте квітня. Я бачу кущі і квіти, тротуар і вулицю, передні дворики й інші будинки. Я нарахував їх аж одинадцять; там мешкають сусіди, як у грі в сусіда-жебрака. Я смокчу Зубчик — він лежить якраз посеред мого язика. Коло будинку стоїть біла машина, я приїхав у ній з клініки, хоч у такому поспіху не було потреби. Лікар Клей хотів, щоб я залишився для неперервності і терапевтичної ізоляції, однак Бабця кричала, що не дозволить тримати мене під замком, наче в’язня, бо я маю сім’ю. Моя сім’я — це Бабця, Нерідусь, Бронвін, Дядечко Павло, Діна і Дідусь, що, правду кажучи, здригається, тільки-но мене побачить. А ще Ма. Я пересуваю Зубчик за щоку.
— Ма померла?
— Ні, я тобі кажу. Безперечно, ні. — Бабця притуляє голову до дерев’яної рами вікна.
Я помітив, що, коли люди кажуть «безперечно», це звучить досить підозріло.
— Може, ти просто вдаєш, ніби вона жива? — питаюсь я в Бабці. — Бо якщо Ма померла, то я теж не хочу жити.
По її обличчю течуть і течуть сльози.
— Я не... я не можу тобі сказати більше, ніж сама знаю, солоденький. Вони обіцяли зателефонувати нам, щойно з’явиться свіжа інформація.
— Що таке свіжа інформація?
— Як вона почувається саме цієї миті.
— А як вона почувається?
— Ну, поки що не дуже добре, бо вона проковтнула надто багато поганих пігулок — я тобі про це вже казала. Однак їй, певно, вже промили шлунок і вивели з нього ті всі пігулки чи більшу частину їх.
— Але чому вона?..
— Бо в неї не все добре. З головою. Проте її лікують, не турбуйся, — відповідає Бабця.
— Чому?
— Ну, бо з того нічого доброго не буде.
Червоне обличчя Бога зачепилося за димар. Надворі темніє. Хворий Зубчик Ма впинається в мої ясна.
— Ти навіть не доторкнувся до своєї лазаньї, — каже Бабця. — Може, хочеш соку або ще чогось?
Я хитаю головою.
— Зморився? Ти, мабуть, дуже втомлений, Джеку. Сам Бог знає, як я змучилася. Спустися вниз і оглянь вільну кімнату.
— А чому вона вільна?
— Бо ми нею не користуємося.
— А навіщо вам кімната, якою ви не користуєтеся?
Бабця знизує плечима:
— Ніколи не знаєш, що може тобі знадобитися.
Вона чекає, коли я спущуся сходами на задку, бо тут немає поруччя, що за нього можна було б триматися. Я тягну за собою сумку з Дорою, і вона стукається об сходинки — бух-бух. Ми проходимо крізь кімнату, що зветься вітальнею — не знаю чому, тут ніхто ні з ким не вітається. Бабця і Нерідусь живуть у всіх кімнатах, крім вільної.
Раптом лунає жахливий звук вааа-вааа, і я затуляю вуха.
— Треба відповісти, — каже Бабця.
За хвилину вона повертається і заводить мене в кімнату:
— Готовий?
— До чого?
— До спання, дорогенький.
— Тільки не тут.
Вона стискає губи:
— Я знаю, що ти сумуєш за своєю Ма, але поки тобі доведеться спати самому. Все буде добре, адже ми з Нерідусем зовсім поруч, нагорі. Ти ж не боїшся страховиськ, правда?
Усе залежить від того, чи справжнє страховисько, чи ні, а ще від того, де перебуваю я сам.
— Хм-м... Стара кімната твоєї Ма поряд з нашою, — каже Бабця, — але ми зробили з неї спортзалу. Не знаю, чи знайдеться там місце для надувного матраца...
Цього разу я піднімаюся сходами на своїх ногах, спираючись на стіну, а Бабця несе мою сумку з Дорою. У кімнаті я бачу сині труські мати, гантелі й тренажери, подібні до тих, що були в телевізорі.
— Її ліжко стояло тут, на тому самому місці, де була колиска, у ній вона лежала малятком, — каже Бабця, показуючи на велосипед, прикріплений до підлоги. — На стінах висіли постери її улюблених музичних груп, велетенське віяло і ловець снів...