— А чому воно ловило її сни?
— Ти про що?
— Про віяло.
— О ні, це були тільки прикраси. Я почуваюся просто жахливо, віддавши їх на доброчинність, як радив керівник групи допомоги...
Я гучно позіхаю, Зубчик випадає з мого рота, але я ловлю його рукою.
— Що це? — питає Бабця. — Намистинка чи що? Ніколи не смокчи маленьких предметів, хіба ти?..
Вона намагається розігнути мої пальці, щоб дістатися до Зубчика. Я сильно вдаряю її в пузо.
Бабця зачудовано дивиться на мене. Я суну Зубчика під язик і стискаю зуби.
— Знаєш, покладу-но я надувний матрац поруч з нашим ліжком. Лише на одну ніч, поки ти звикнеш.
Я тягну за собою сумку з Дорою. У сусідній кімнаті сплять Бабця та Нерідусь. Надувний матрац теж схожий на величезну сумку; шланг помпи весь час вискакує з отвору, і Бабці доводиться кликати на допомогу Нерідуся. Нарешті матрац надуто, як повітряну кульку, тільки він прямокутний. Бабця стелить мені постіль. Цікаво, хто промивав шлунок Ма? Звідки вони взяли помпу? Чи не розірвало Ма на шматки?
— Де твоя зубна щітка, Джеку, питаю?
Я знаходжу її в сумці з Дорою, де лежать усі мої речі. Бабця каже мені, щоб я вдяг свою пеже, що означає «піжама». Вона показує на матрац і гукає:
— Катай сюди!
Люди завжди вдаються до слів «катай» чи «гайда», коли хочуть показати щось смішне. Бабця нахиляє до мене своє обличчя, бажаючи поцілувати, проте я ховаю голову під перину.
— Пробач, — каже вона. — Розповісти тобі казку?
— Ні.
— Ти дуже втомився, щоб слухати казку. Ну, добре. Спи. Кімната поринає в темряву. Я сідаю:
— А «Жуки»?
— Простирадла чистісінькі.
Я не бачу Бабці, але пізнаю її з голосу.
— Ні, хочу «Жуків».
— Джеку, я просто падаю з утоми...
— Розкажи віршик про жуків.
— А, он що, — каже Бабця. — Спи й насни гарні сни... Так, я завжди читала його, коли твоя Ма була...
— Розкажи його весь.
— Спи й насни гарні сни, а жуків усіх жени.
У кімнату просочується світло — це відчиняються двері.
— Куди ти йдеш?
Я бачу в дверному отворі чорний обрис Бабчиної фігури.
— Униз, — відповідає вона.
Я скочуюся з матраца — він труситься.
— Я з тобою.
— Ні, я йду дивитися свої передачі, вони не для дітей.
— Ти ж казала, що ви з Нерідусем ляжете в ліжко, а я спатиму поруч, на надувному матраці.
— Ми ще не втомилися й ляжемо пізніше.
— Але ж ти казала, що дуже втомилася.
— Я втомилася від... — майже кричить Бабця. — Я ще не хочу спати. Я хочу подивитися телевізор і бодай трохи ні про що не думати.
— Ти можеш ні про що не думати тут.
— Просто лягай і заплющуй очі.
— Не можу. Я не можу спати сам.
— Ох, — бідкається Бабця. — Ох, ти ж сердега.
Чому я сердега?
Вона схиляється над матрацом і торкається мого обличчя.
Я відвертаюся.
— Я просто хочу заплющити тобі очі.
— Лягай у ліжко, а я буду на надувному матраці.
Я чую, як вона пихкає й зітхає.
— Ну, гаразд. Я ляжу на хвилиночку...
Я бачу її тінь на перині. Щось гуп на підлогу — це її пантофля.
— Хочеш, заспіваю тобі колискової? — шепоче Бабця.
— Що?
— Пісеньку на ніч.
Ма співала мені пісні, але їх більше не буде. Вона розбила собі голову об стіл у палаті номер сім. Вона випила погані пігулки; гадаю, вона так стомилася від гри й поспішала на Небеса, що не стала чекати мене; чому вона не дочекалася мене?
— Ти плачеш?
Я не відповідаю.
— Ох, дорогенький. А втім, ліпше виплакати горе, ніж тримати його в собі.
Мені хочеться посмоктати моні, мені дуже-дуже хочеться посмоктати моні, я не можу без цього заснути. Я смокчу Зубчик Ма, це ж усе-таки частинка її, її клітини, бурі, гнилі і тверді. Не знаю, чи Зубчик завдавав їй болю, чи вона йому, та тепер вони вже не можуть зашкодити одне одному. І чому ліпше виплакати горе, ніж тримати його в собі? Ма казала, що ми будемо вільні, проте я зовсім не почуваюся вільним.
Бабця співає дуже тихо, я знаю цю пісню, але вона звучить не так.
— Колеса автобуса крутяться...
— Ні, дякую, — кажу я, і вона замовкає.
Я і Ма в морі. Я заплутався в її волоссі, я весь у вузлах і тону...
Це просто поганий сон. Так сказала б Ма, якби була тут, одначе її тут немає.
Я лежу і лічу — п’ять пальців на руці, п’ять пальців на руці, п’ять пальців на нозі, п’ять пальців на нозі. Я по черзі ворушу кожним пальчиком. Я кличу Ма подумки: «Ма! Ма! Ма!..» Та відповіді не чую.