Коли починає світати, я натягаю перину на голову, щоб і далі було темно. Думаю, що так, певно, почувається той, хто в Забутті.
Навколо мене ходять і шепочуть.
— Джеку, — каже Бабця біля мого вуха, але я перевертаюся на другий бік. — Як ти?
Я згадую про манери.
— Сьогодні не на всі сто відсотків, дякую.
Я кажу нерозбірливо, бо в мій язик уп’явся Зубчик.
Коли Бабця йде, я сідаю і починаю рахувати свої речі, що лежать у сумці з Дорою: одяг, черевики, кленову летючку, поїзд, дощечку для малювання, брязкальце, блискуче серце, крокодила, камінь, мавпочок, машинку й шість книжок. Шоста — «Ділан-копач» з крамниці.
Спливло багато-багато годин, і знову лунає вааа-вааа. Це телефон. До мене в кімнату заходить Бабця:
— Телефонував лікар Клей і сказав, що твоя Ма стабільна. Добре звучить, правда ж?
Це звучить жахливо.
— На сніданок — млинці з чорницями.
Я лежу нерухомо, наче скелет. Перина пахне пилом.
Чути дзінь-дзень, дзінь-дзень, і Бабця спускається вниз.
Голоси просто піді мною. Я лічу пальці на ногах, потім на руках, потім зуби, і так кілька разів. Щоразу в мене виходить правильне число, але я все ще не впевнений.
Бабця, захекавшись, знову заходить у кімнату і каже, що Дідусь прийшов попрощатися.
— Зі мною?
— З усіма. Він повертається до себе в Австралію. Вставай, Джеку, не варто так довго вилежуватися.
Не знаю, чому вона так говорить.
— Він хотів би, щоб я взагалі не родився.
— Що він хотів?
— Він сказав, що я не мав би з’являтися на світ і тоді Ма не була б Ма.
Бабця мовчить. Гадаю, вона пішла вниз.
Я висуваю обличчя з-під ковдри, проте Бабця все ще тут. Вона стоїть, узявшись під боки.
— Викинь з голови цю бридню!
— Що викинути?..
— Просто спускайся вниз і поїж млинців.
— Не можу.
— Ви тільки гляньте на нього, — каже Бабця.
І чого це хтось має на мене дивитися?
— Ти дихаєш, і ходиш, і розмовляєш, і спиш без своєї Ма, правда ж? Тому я впевнена, що й поїсти без неї теж зможеш.
Я тримаю Зубчика за щокою. Про всяк випадок. Я довго спускаюся сходами.
На кухні сидить мій справжній Дідусь, з багряними губами. Його млинці лежать у калюжі сиропу, де плавають багряні грудочки — це чорниці.
Тарілки на столі нормальні, білі, а от склянки неправильної форми, гранчасті. Посередині стоїть велика миска з сосисками. Я й не знав, що такий голодний. Я з’їдаю одну сосиску, потім ще дві.
Бабця каже, що соку без м’якуша не має, але мені треба чимось запити сосиски, ато вдавлюся. Я п’ю сік з м’якушем, і мікроби повзуть по моєму горлу. В кухні стоїть величезний холодильник, де повно коробок і пляшок. У шафках так багато харчів, що Бабці доводиться ставати на ступанку, щоб знайти те, що треба.
Вона каже, що мені слід помитися в душі, та я вдаю, ніби не чую її.
— Що таке «стабільний»? — питаю я Дідуся.
— Стабільний? — Він витирає сльозу, що навернулася йому на око. — Це коли не ліпше і не гірше, гадаю.
Він кладе ніж і виделку на тарілку.
Не ліпше і не гірше, ніж що?
Зубчик став кислим від соку. Я піднімаюсь у свою кімнату і лягаю спати.
— Солоденький, — каже мені Бабця, — не можна ж цілий день витріщатися в цей ящик.
— Га?
Вона вимикає телевізор.
— Щойно телефонував лікар Клей і питав, як твої успіхи. Мені довелося сказати, що ми граємо в шашки.
Я моргаю і тру очі. Навіщо вона йому збрехала?
— А Ма?..
— Він каже, що вона й досі стабільна. Може, і справді зіграємо в шашки?
— Твої шашки для велетнів і весь час падають.
Бабця зітхає:
— Повір, це цілком нормальні шашки. І шахи, і карти. А набір з маленькими магнітними шашками, що був у тебе з Ма, призначався для подорожей.
Але ми нікуди не подорожували.
— Ходімо на дитячий майданчик.
Я хитаю головою. Ма сказала, що коли ми будемо вільними, то сходимо разом.
— Таж ти вже багато разів бував надворі.
— То було в клініці.
— Але ж повітря всюди однакове, чи не так? Ходімо, твоя Ма казала мені, що ти любиш лазити по чомусь.
— Еге ж, я залазив на Стіл, на стільці і на Ліжко тисячі разів.
— Але не на мій стіл, пане.
Я ж мав на думці Кімнату.
Бабця туго зав’язує мені хвіст і засуває його під куртку, але я знову його витягаю. Вона не каже, щоб я намастився липкою маззю і надів шапку, — може, в цій частині світу шкіру не обпечеш?
— Надінь свої окуляри проти сонця. О, і взуй нормальні черевики, в цих капцях ти далеко не зайдеш.