Уночі мені являється Зубчик заввишки десять футів, увесь цвілий. Він стрибає по вулиці — бах-бах-бах, гублячи дорогою щербаті шматки, і вганяється в стіну. Потім я пливу в човні з покришкою, забитою цвяхами, і чекаю, що от-от черва у черево вповзе і все, мов грушу, там згризе...
Хтось сичить у темряві, і я не знаю, хто це, а потім бачу Бабцю.
— Заспокойся, Джеку. Все гаразд.
— Ні.
— Засинай.
Не думаю, що зможу заснути.
За сніданком Бабця п’є пігулку. Я питаю, чи це її вітамінка. Нерідусь сміється.
— Чиє б нявчало, — озивається вона до нього і каже мені: — Усім щось треба.
Мені дуже важко розібратися в цьому будинку. Двері, що в них мені дозволено заходити будь-коли, ведуть у кухню, вітальню, спортзалу, вільну кімнату й підвал, а також поза спальню, на майданчик, подібний до аеродрому, от тільки літаки там не сідають. Я можу заходити в спальню, якщо, звичайно, двері не зачинені. Якщо вони зачинені, я мушу постукати й зачекати. Я можу заходити у ванну кімнату, якщо двері туди не замкнені, а якщо замкнені, то це означає, що там хтось є і я теж мушу зачекати. Ванна, мийниця й унітаз там зеленого кольору, що зветься авокадовим, тільки сидіння зроблено з дерева, щоб я міг на ньому сидіти. Перш ніж попісяти, мені треба підняти сидіння, а потім опустити його — це ласка, яку ми, чоловіки, повинні виявляти перед жінками, тобто перед Бабцею. На бачку унітаза є накривка, подібна до тієї, якою Ма вдарила Старого Ніка. Мило — тверда куля, і треба дуже довго терти її, щоб намилити руки. Інші люди зовсім не схожі на нас, їм належить мільйон речей і багато різновидів кожної речі на зразок усяких шоколадних плиток, машин і взуття. Ці речі мають різне призначення. Наприклад, щітка для нігтів, зубна щітка, щітка для унітаза, щітка для одягу, щітка для взуття, щітка для волосся. Якось я розсипав був на підлогу порошок (він зветься тальком) і змів його в купку, але тут увійшла Бабця і сказала, що я почистив підлогу щіткою для унітаза. Вона розсердилася, що я поширюю мікробів.
Цей будинок належить і Нерідусеві, та правила в ньому встановлює не він. Нерідусь здебільшого сидить у своєму лігві, тобто у своїй власній кімнаті.
— Люди не завжди хочуть спілкуватися з іншими людьми, — пояснює він мені. — Це втомлює.
— Чому?
— Повір мені на слово, я був одружений двічі.
Мені заборонено виходити з дому без Бабчиного дозволу, але я й не збираюся нікуди йти. Я сиджу на сходах і завзято смокчу Зубчика.
— Іди пограйся чимось. Чому ти не хочеш бавитися? — каже Бабця, проходячи повз мене.
Усього так багато, тож я не знаю, чим погратися. Тепер, крім іграшок від божевільних доброзичливців (Ма гадала, що тих цяцьок тільки п’ять, проте я взяв шість), я маю ще кольорові пастелі від Діни, якими легко забруднитися (і коли вона їх надіслала?), величезний рулон паперу, сорок вісім фломастерів у довгому пластиковому пакунку і коробку з коробками, де лежать фігурки тварин, якими Бронвін чомусь уже не грається. Якщо з цих коробок скласти вежу, то вона буде вища за мене.
Натомість я дивлюся на свої м’які черевики. Якщо сильніше вигнути ноги, то під шкірою цих черевиків можна помітити пальці.
«Ма!» — голосно кричу я подумки.
Але її тут немає. Їй не ліпше і не гірше. Якщо, звісно, мені не брешуть.
Раптом під килимом, утому місці, де він переходить у дерев’яні сходи, я помічаю якусь маленьку буру штучку. Я шкребу її, вона металева. Монета. На ній — обличчя чоловіка і напис «ВІРИМО В БОГА СВОБОДА 2004». Перевернувши її, я бачу ще одного чоловіка, а може, й того самого, тільки тепер він махає маленькому будиночкові й говорить: «СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ EPLURIBUS UNUM ОДИН ЦЕНТ».
Бабця стоїть на нижній сходинці і дивиться на мене.
Я підхоплююся, Зубчик западає за ясна.
— Тут щось по-іспанському, — кажу я.
— Де? — супиться вона.
Я показую їй пальцем.
— Це латина. Е PLURIBUS UNUM. Хм-м... гадаю, це означає «об’єднавшись, вистоїмо» або щось таке. Хочеш іще?
— Що?
— Дай-но я гляну в гаманці...
Вона дістає круглий плаский предмет. Якщо натиснути на нього, то він зненацька розтуляється, немов рот, а в ньому — всякі монети. На срібнякові — чоловік з таким самим хвостом, як у мене, і напис «П’ЯТЬ ЦЕНТІВ», але всі називають цю монету нікелем. Маленький срібняк — це дайм, або десять центів.
— А чому п’ятицентова монета більша за десятицентову, адже це п’ять?
— Ну, просто так.
Навіть один цент більший за десять — гадаю, це зовсім тупо.
На найбільшому срібняку — інший чоловік, нещасний на вигляд, а на звороті написано: «НЬЮ-ГЕМПШИР 1788 ЖИВИ ВІЛЬНИМ АБО ПОМРИ». Бабця каже, що Нью-Гемпшир — це інша частина Америки, а не наша.