— А «живи вільним» означає «ні за що не плати»?
— О ні, ні. Це означає, що ніхто... не має права над тобою панувати.
Є ще одна монета з тим самим чоловіком, але, перевернувши її, я бачу вітрильник з крихітним чоловічком у ньому, підзорну трубу і написи іспанською — «GUAM Е PLURIBUS UNUM 2009» і «Guahan ITano’ ManChamorro». Бабця мружить очі й іде по свої окуляри.
— Це теж інша частина Америки?
— Гуам? Ні, думаю, це деінде.
А може, так люди, що живуть у Зовні, називають нашу Кімнату?
У залі знову дзвонить телефон, і я біжу по сходах нагору. Бабця, плачучи, піднімається до мене.
— Криза минула.
Я зачудовано дивлюся на неї.
— У твоєї Ма.
— Яка криза?
— Це означає, що вона почала одужувати, скоро в неї все буде добре, сподіваюся.
Я заплющую очі.
Бабця торсає мене і каже, що вже третя година. Вона боїться, що я не спатиму вночі.
Із Зубчиком тяжко говорити, тому я кладу його в кишеню. Під мої нігті набилося мило. Мені треба щось гостре, як Дистанційка, щоб видлубати його звідти.
— Нудьгуєш за своєю Ма?
Я хитаю головою:
— За Дистанційкою.
— Ти нудьгуєш за... танційкою?
— За Дистанційкою.
— Від телевізора?
— Ні, за Дистанційкою, що змушувала Джип робити врум-жжж, а потім зламалася в Шафі.
— Ох, ну, я впевнена, що їх можна буде забрати сюди, — каже Бабця.
Я хитаю головою:
— Джип і Дистанційка лишилися в Кімнаті.
— Складімо список.
— Щоб потім змити його в унітаз?
Бабця розгублено дивиться на мене:
— Ні, щоб я могла зателефонувати в поліцію.
— І вони негайно їх привезуть?
Вона заперечливо хитає головою:
— Вони привезуть твої іграшки тільки тоді, коли закінчать там свої справи.
Я зачудовано позираю на неї.
— Поліція може зайти в Кімнату?
— Вона, мабуть, і нині працює там, — відповідає Бабця, — збирає докази.
— Що за докази?
— Свідчення того, що там сталося, щоб потім показати їх судді. Фотографії, відбитки пальців...
Складаючи список, я думаю, чи варто заводити в нього Доріжку, дірку під Столом і позначки мого зросту, що їх робили ми з Ма. Уявляю собі, як суддя розглядає мій малюнок синього восьминога.
Бабця каже, що було б нерозумно змарнувати такий чудовий сонячний день, тож, якщо я вдягну довгу сорочку, взую правильне взуття, надіну шапку, окуляри й намащу обличчя кремом проти засмаги, ми зможемо погуляти на задньому дворі.
Вона видавлює крем собі на руку.
— Кажи «вперед» і «стоп», коли захочеш. Неначе керуєш дистанційкою.
Оце клас!
Бабця починає втирати мені крем у затилля долонь.
— Стоп! — командую я, а за хвильку кажу: — Вперед!
Вона знову починає втирати.
— Вперед!
Але Бабця зупиняється:
— Ти хочеш, щоб я й далі мастила?
— Ага.
Вона мастить мені обличчя. Ану ж Бабця торкнеться шкіри довкола очей? Проте вона дуже обережна.
— Вперед.
— Вже нема що мастити, Джеку. Готовий іти?
Бабця першою виходить з дверей — скляних і сітчастих. Вона махає мені. Світло якесь зиґзаґувате. Ми стоїмо на дерев’яному помості, схожому на палубу корабля і всипаному маленькими вузликами. Бабця каже, що це пилок з дерева.
— З якого дерева? — Я дивлюся вгору, крутячи головою.
— Боюся, цього я не знаю.
У Кімнаті ми знали назви всіх предметів, але у світі їх так багато, що люди навіть не знають їхніх імен.
Бабця вмощується на одному з дерев’яних стільців. На землі лежать палиці, які ламаються, тільки-но я на них наступаю, крихітні жовті листочки й напівзогниле буре листя, що його, як каже Бабця, Лео мав прибрати ще в листопаді.
— А Нерідусь має роботу?
— Ні, ми з ним рано вийшли на пенсію, і тепер, звичайно ж, наші статки зменшилися...
— А що це означає?
Бабця склепляє очі і кладе голову на спинку стільця.
— Та нічого, не мороч собі цим голови.
— А він скоро помре?
Бабця розплющує очі й витріщається на мене.
— Чи ти помреш першою?
— Мушу вам сказати, юначе, що мені лише п’ятдесят дев’ять.
А Ма тільки двадцять шість. Криза минула — чи означає це, що Ма скоро повернеться до мене?
— Ніхто не збирається вмирати, годі про це, — мовить Бабця.
— А от Ма казала мені, що всі люди коли-небудь помруть.
Бабця кривить рота, і зморшки на її обличчі розбігаються, як сонячні промінчики:
— Ви щойно побачили багатьох з нас, пане, і вже квапитеся сказати нам «до побачення».