Крім того, кімната здавалася так само безкінечною, яким здався мені і коридор вранці.
Голі стіни — у тьмяних шпалерах. Втім, їх майже не видно за усім гармидером, що панував у кімнаті безроздільно. Десь під стелею у темних кутах, мабуть, причаїлася пліснява. У кімнаті було волого. Пахло сіллю та піском, ніби за вікном було море, а не нічний пейзаж поснулого міста. Саме ж вікно було щільно затулене важкими шторами, у напівтемряві тьмяного світла старої лампочки і не розрізниш якими: чи то синіми, чи то зеленими, але по-всякому — темними. На підвіконні за ними височіли стоси списаних паперів — їх видав промінь мого ліхтарика (мобільний телефон — усе, що потрібно), що просвітив штори наскрізь. Лампочка над головою двічі мигнула і згасла. Я залишилася у темряві, яку розсікав лише промінчик телефонного ліхтарика. Мабуть, лампочку у лампі стара міняла не часто. Втім, і сама атмосфера кімнати не сприяла електричному освітленню. Тут панувало минуле. Часу сюди було годі пробратися.
Підлоги під купою мотлоху теж було майже не видно. Іти доводилося обережно, намагаючись ні на що не наступити, нічого випадково не пошкодити. Нечисленні меблі (імовірно меблі, бо достеменно сказати у такому гармидері було важко) — поховані під купами мотлоху, і щоб уже напевне — пилу. Судячи з товстого та надійного його шару, що вкривав більшість речей, вони роками лежали тут незаймані.
Речі ховалися тут, складені акуратними стосами, рядками на полицях, у шафах, на столах та комодах, на підлозі та підвіконнях. Кімната ніби збільшувалася, наповнюючись ними — предметами забутими, покинутими, які неодмінно загинули б, а разом з ними і те, що було з ними пов'язано, якби не опинилися тут, у цьому притулку для загублених речей. Нікому вже не потрібні. Всіма забуті. Було тихо, але ця тиша, як це часто буває, створювала ілюзію звуку. Здавалося, що звук цей ішов саме від тієї наповненої всяким крамом по самі вінця кімнати. Він був схожий на вітер. Не на його завивання чи свист, а саме на вітер, саму його сутність: невагому, прозору, стрімку. А ще він нагадував плач чи стогін, чи сміх, чи усе це, взяте докупи.
Нарешті я дісталася більш-менш вільної від засилля тутешнього мотлоху ділянки і акуратно опустилася на неї, сіла. Та-а-ак, буде чим зайнятися.
Хоча, можливо, це буде навіть цікаво. З якогось боку. Тут же можуть бути і цікаві, навіть рідкісні речі.
Цікаво, що то була за бабуся з такими специфічними смаками, що у неї дядько Василь і викупив квартиру. І нащо їй були ці безкінечні стоси запиленого мотлоху?
Просто переді мною стояв телевізор — як і більшість речей тут, просто на підлозі. Телевізор був старим, ще з кругленьким таким екраном, пузатим. Це можна було тлумачити як натяк чи запрошення. Телевізор потрібно було увімкнути — це було зрозуміло. Хоча навряд чи він робочий, враховуючи те, знову ж таки, де я його в буквальному сенсі цього слова відкопала…
Втім, шнур від телевізора біг до розетки, невеличка лампочка світилася червоним внизу.
Обережно, аби нічого не зачепити, я розвернулася обличчям до екрану. Натиснула на кнопку, екран спалахнув синім, згаснув, і зашипів білим шумом. Поклацавши перемикачем, переконалася, що він таки не робочий.
Майже розчаровано вимкнула. Що і треба було довести — кімната, повна непотребу.
Уже збираючись підійматися, щоб, можливо, знайти тут ще щось цікаве, я озирнулася навколо і поглядом натрапила на коробку. Вона чимсь виділялася з-поміж решти тутешнього мотлоху. Чим? Тепер я вже не певна. Можливо, тим, що її не торкнувся пил, що вкривав усе тут. Можливо, просто на неї потрапив і затримався трошки довше за секунду промінь мого ліхтарика. Щось таки відрізняло її.
Я взяла її до рук.
Важкенька.
Всередині виявилося декілька звалених докупи речей. Зовсім різних, навіть — випадкових. Відеокасета, кілька недбало складених папірців, скринька, здається, ще щось… Усе це було обережно покладено до коробки. Кожну річ було обгорнуто хрустким, шорстким папером — мабуть, аби вони краще збереглися. Перебираючи ці речі, я не могла не думати про те, звідки вони тут і чому. Втім, про це можна буде подумати і завтра.
Коробку я відклала убік, розберуся із нею потім, і взяла до рук лише касету, сподіваючись, що вона мені пояснить, що і до чого.
Знов торкнулася телевізора, пальцями намацала спеціальний отвір для відеокасет — не помилилася.
Побіжно глянула на екран телефону: четверта ранку. Ще купа часу. Тому…
Касету отвір проковтнув, ніби зголоднілий звір: швидко, жадібно. Екран мигнув тим самим синім, як і коли я увімкнула його вперше, пішов брижами, і нарешті сфокусувався на зображенні. Кімнату наповнили звуки — уривчасті, чи то від старості, чи то від того, що коли відео знімали, невдалий оператор повсякчас затуляв пальцем мікрофон.