— Ти навіть не уявляєш, як нас виручиш! Дякуємо дуже!
Те, як він зрадів, не могло не викликати посмішки вже у мене. Хоча це, звісно, був не найцікавіший спосіб провести літо, він, мабуть, і не був найгіршим.
— Бо хіба ж усе передбачиш? — продовжував він. — Хто ж знав, що муситимемо їхати. Так би і самі впоралися, але тепер до осені точно не встигнемо вже. Тож можеш собі уявити, як нам пощастило, що ти погодилася допомогти! Приїзди на пару місяців, чи на скільки хочеш… Поживеш тут, допоможеш нам трохи розгребти мотлох, та ще й відпочинеш до всього. Все ж південь, це тобі не в забетонованому Києві смажитися, — він життєрадісно гиготнув. — Мотлоху там, звісно… Добряче понапихано до тієї кімнати. Якась дивакувата стара в тій квартирі жила раніше. Таке враження, ніби вона ту кімнату переплутала зі звалищем. Сусіди кажуть, що таки справді збирала всякий мотлох… Ну, буває. Як на мене, то чудасія якась. Але принаймні компактна. Не загубишся, — дядько знову засміявся.
Поки він говорив, я дещо відсторонено оглядала гармидер у власній кімнаті. Що ж, розгрібання Авгієвих стаєнь — це мені вже точно не в новинку.
— То коли мені краще приїхати?
2
Усім привіт, ми з вами знову на зв’язку!
Агов, народ! Прокидайтеся, попереду цілий день! І краще почати його зараз — коли ще не хочеться заховатися в холодильнику та ніколи звідти не вилазити! Кавуни і кавунчики, кавунчата і кавунчихи! Що, це вже занадто, правда? Температура за бортом — плюс 28 за Цельсієм! І це, на хвилиночку, ранок. Хоча що я вам розказую… Ще трошки — і почнеться справжня спека. А яка спека без нас?
А тепер, у перші хвилини на ефірних хвилях цього ранку — ставимо такий собі літній, спокійний, ранковий трек — «Summer Morning» з альбому «Chillout After Dark». Тому що ми дуже оригінальні, самі знаємо!
З
Таксист мені трапився особливий. Мало того, що за всю дорогу від залізничного вокзалу до потрібного будинку він ні пари з вуст не пустив, то ще і досить пристойну музику слухав. Що вже взагалі розривало будь-які шаблони — трек був дуже нейтральним. І трохи схожим на цього таксиста — безсловесним.
Гучна музика наповнювала салон машини, гойдалася ним, розливаючись навколо, ніби хвилями. Водій мугикав просту мелодію.
Здається, він помітив мій спантеличений вираз обличчя у дзеркалі заднього виду і посміхнувся. Щиро так. Посмішка у нього була справжня. Не ті натягнуті маски, що так часто зустрічаються у великих містах. Мені вона запам’яталася.
— Хороше радіо, — він порушив мовчанку. — Думав, їх не пустять знов до ефіру. Пощастило. Мабуть.
— Мабуть, — погодилася я, хоча гадки не мала, про що він і чому цю станцію взагалі могли колись кудись не пустити.
Машина мчала повз акуратні будиночки із квітучими палісадниками та новенькі багатоповерхівки, що межу-вали напрочуд гармонійно. Подумалося, що деінде таке сусідство виглядало б недолуго. Але чомусь не тут.
Ми під'їхали до потрібного будинку. Я розрахувалася з водієм, подякувала за поїздку та вийшла з автівки. Машина від'їхала, лише коли я зайшла до дверей під'їзду. Вони грюкнули за моєю спиною так, що я аж здригнулася.
Піднімаючись занедбаними сходами, роздивлялася невеселі стіни під'їзду, потріскану стелю, запилюжену підлогу. Усе як усюди — нічого дивного.
Раптом погляд натрапив на невеличкий камінчик, що лежав просто на сходах. Я нахилилася, аби роздивитися його, і одразу подумала — це добрий знак. «Курячий бог». Я чула про такі камінчики — з крихітною дірочкою, що вимило у них море. Вони вважаються талісманами на удачу, передвісниками пригод; колись я навіть чула, що входом до інших, чарівних світів.
Пам'ятаю, скільки літ провела разом з батьками на пляжах, розшукуючи такий талісман для себе. А тепер він, виходить, знайшов мене сам. Я підібрала його, погладила пальцем шорстку поверхню. Чому б і не взяти, як удача сама проситься до рук?
Сходи вперлися в останній поверх — третій — і я опинилася перед зачиненими дверима. Дядько попередив, що його вже не буде в місті, коли я приїду, тож він залишить ключа від квартири під килимком перед дверима. Коли я обережно зауважила, що це не найбезпечніша ідея — отак лишати ключі, він, сміючись, відповів, що коли і знайдеться такий бовдур, якому закортить цю квартиру обчистити, він йому лише допоможе. Маю сказати, що дядька Василя завжди вважали диваком, і це, мабуть, було не найшаленіше з його дивацтв.
Внизу знов грюкнули важкі двері під'їзду. Я поспіхом намацала ключа на підлозі і встромила його до замкової щілини, намагаючись одразу прокрутити його в ній. Він тим часом пручався як міг, скрипів, застрягав, майже стогнав, але не виконував своєї головної функції: не відчиняв дверей! Зрештою ті двері я майже виламала (а звуки кроків лунали усе ближче, і зустрічатися з їхнім джерелом просто зараз у мене не було жодного бажання: надто втомилася від довгої подорожі, аби зараз знайомитися з сусідами), і — о диво! — раптово вони (двері, не сусіди) прочинилися просто переді мною і я ледь не впала у теплу темряву по той бік порога. Ледве втягла всередину за собою невеличку, але незграбну валізу і штовхнула двері, які несподівано з тріскотом захлопнулися. Ну, привіт.