Навколо була просто-таки неправдоподібна темрява. Густа, ніби складалася не просто з відсутності світла, а щонайменше зі смоли. Вона стікала по стінах, плескалася в ногах, наповнювала вуха. Чорна, мов… Мов ніщо. Ніч, і та осяяна місячним сяйвом чи принаймні світлом помаранчевих ліхтарів.
Навпомацки я простягнула руку вздовж стіни у пошуках вмикача. На секунду відсмикнула руку — здалося, що торкнулася чогось не схожого на стіну, але вчасно спіймала себе на цьому русі, аби повернути руку назад. Забагато у світі реальних речей, яких варто було б боятися, щоб лякатися ще й речей уявних.
Нарешті пальці знайшли вмикач і впевнено натиснули на нього. Коридор освітився тьмяним жовтуватим світлом з єдиної лампи, яка до всього ще й була прилаштована до стіни, а не до стелі, і кидала навколо себе продовгуваті напівпрозорі тіні. Чудернацький трохи абажур. Більше тіні, ніж світла. Втім, не та смоляна темрява, яка затопила коридор до цього — і добре.
Переді мною вперед рівним тунелем біг довгий коридор. На якусь мить здалося, що кінця йому немає, але ні, — кінець, безумовно, був. Це просто ілюзія, створена раптово засліпленим оком, тьмяністю світла та невизначеного кольору стінами, що ніби збігалися в одну точку попереду, але насправді, звичайно, ні — лише у стіну.
Мотнувши головою, аби прогнати цю мару, я роззирнулася. Коридор і справді був дуже вузьким: навіть двом людям було б непросто в ньому розійтися. Підлогу вкривав старий, подекуди потрісканий паркет, за яким явно ніхто ніколи належним чином не доглядав. Подумавши про те, що чи хто може ховатися під тим паркетом, я мимоволі скривилася і одразу постаралася викинути ті думки з голови. Насправді все було зовсім не так погано.
Однак дивне відчуття не залишало. Кожен мій рух здавався тут надмірним, зайвим, невчасним, непотрібним, надто… гучним. Я почувалася Алісою у Задзеркаллі: начебто все на своїх місцях і нічого особливого в око не впадає, але щось точно не так. Щось незначне, непомітне, але яке змінює геть усе.
І тут я зрозуміла, у чому справа. Тиша. Тут було дуже тихо. Занадто тихо. Надзвичайно тихо. Ні тобі звуків з вулиці, ні ледь чутного стукоту краплин, що падають з тріснутого крану у ванній просто до раковини, ні скрипу випадкової половиці, ні навіть шуму з сусідньої квартири, гавкання собаки чи плачу дитини… Нічого. Тиша. І тут я. Безцеремонна. Вриваюся.
Мабуть, у цій тиші легко було забути про те, що таке звук — такою вона була щільною. Якби я не розшумілася на самому початку цього коридору, хтозна, може, і зникла б у ній, розчинилася, і все — тільки згадуй, точніше, сподівайся, що згадають.
Треба відчинити вікна. Так, відчинити вікна та впустити до хати хоч трохи життя. Бо мого виявилося замало, аби наповнити простір диханням.
Я підхопила валізу і вже рушила вперед коридором, коли нарешті помітила те, що мала б помітити одразу, увійшовши: зігнутий навпіл білий аркуш паперу із моїм ім'ям, написаним на ньому акуратним, однак дуже вже вигадливим почерком, щедро приправленим завитками та підкресленнями. Мабуть, записка від дядька. Оригінальний почерк, як на чоловічий. Втім, чому б і ні.
Аркуш той спокійнісінько лежав на невеличкому столику прямо під дзеркалом та вішаками для верхнього одягу, на якому уже трохи кривувато висіла моя джинсова куртка (для липневої південної спеки абсолютно зайва). Як і я сама, вона була тут не на своєму місці: на такому вішаку висіти б хутряним пальтам чи навіть шубам, шалям та накидкам (навіть у таку спеку) за старою модою, але при цьому досить вишуканим. Простенька мішкувата курточка, куплена десь у «Зарі» чи, може, на розпродажі в Інтернеті, була тут геть недоречна.
Квартира ж, незважаючи на всю її, на перший погляд, простуватість на межі з убогістю, залишала по собі присмак ледь не аристократичності… Межі між ними ніби розмилися, стерлися, як це буває із будь-якими межами з плином часу.
Я знову поставила валізу на підлогу. Взяла до рук листочок, розгорнула. Той самий вигадливий, дещо старомодний почерк повідомляв мені: