«Яно!
Сподіваємося, ти доїхала добре. Могли б зателефонувати, але якщо чесно, не знаємо, як буде зі зв'язком, тому, власне, ось так.
Думаю, все буде добре, ти з усім розберешся. У разі чого — дзвони за цими номерами: *** та ***. Решту ми з тобою вже обговорили: твоє завдання — насолодитися літом та викинути сміття з кімнатки. Під сміттям я маю на увазі весь мотлох, що там назбирався. Думаю, його ти ні з чим не переплутаєш.
А! Ледь не забув. Час від часу може заходити один товариш — чорний такий товстий кіт. Безіменний, ходить тут сам по собі (це нам так сказали сусіди — називають його просто Котом). Погодуй його, він лише цього від тебе і хотітиме.
Тепер все.
Сподіваюся, ти обживешся тут швидко. В усякому разі, це лише на літо.
Людина до усього може звикнути.
А ще, гадаю, тобі сподобається наше місто!
Все, біжимо.
Гарно тобі відпочити.
Тиша заповзала мені до рукавів сорочки, під її комір… Я ще раз перечитала записку — аби випадково не проґавити чогось важливого.
Потім поклала її назад на столик.
Знов підхопивши валізу, попрямувала «безкінечним» коридором. Зліва — зачинені двері: то, мабуть, і є та сама кімната зі старим крамом. Одразу за нею, тільки по праву руку — кухня. Зазирнула до неї на секунду — усе як усюди, кухня як кухня, — і сунулася далі.
Чи то я вже так втомилася, чи то насправді, але коридор таки здавався дуже довгим як для квартири у старому будинку. Нарешті я дійшла до дверей, у які впирався цей коридор: ванна кімната. Праворуч — двері до кімнати, в якій я ночуватиму до кінця літа.
Я поставила свій багаж у кутку, роззирнулася. Наче нічого особливого: світлі шпалери зі сріблястим візерунком на них, простенькі фіранки. Прочинила вікно — у кімнату полинуло свіже ранкове повітря. Ранок лише запалювався над дахами інших будинків. Десь червоним спалахнуло і згасло віконне скло: то сонце встає проти нього. Цвірінькнув якийсь невідомий птах (насправді, мабуть, цілком відомий, просто це я в них нічогісінько не тямлю). Місто скоро прокинеться.
Лише тоді я насправді зрозуміла, як втомилася. Це була дуже довга подорож.
4
Кімната була наповнена вуличними звуками та м'яким абрикосовим світлом. На стіну лагідно лягла прозора тінь ледь-ледь рухомих вітерцем занавісок. Десь надворі сміялися діти, гавкав собака, заревів двигун, мабуть, мотоцикла, і ті самі діти весело завищали. До квартири і справді ніби вдихнули життя.
Я і не помітила, як розплющила очі та повільно відійшла від сну. Часто моргаючи, роззирнулася. Перші півхвилини навіть не розуміла, де я, ба більше — навіть питання не виникало. Я просто була. Але ця мить минула швидко, я знов згадала, ким, де і чому є.
Звідусіль на мене дивилася чужа кімната. Чужі меблі. Чуже життя. Навіть голоси та дитячий сміх, що доносилися з вулиці, здавалося, уважно роздивлялися мене, принюхувалися до чужинки, обережно торкалися шкіри: чи справжня? Чи має право тут бути? Чи просто здалася?
Я стенула плечем. У кутку так само, як я її і залишила, стояла валіза. Ну, як — стояла… Радше нагромаджувалася. Потрібно буде розібрати… Меблів у кімнаті було небагато: диван, невеличкий кавовий столик перед ним. Коло вікна — вже більший стіл, письмовий.
А ще погляд чіплявся за велику вбудовану шафу та високий книжковий стелаж. Порожній, він виглядав покинуто та ображено. На підлозі лежав великий потертий килим — колись, мабуть, яскравий, тепер же — сильно потьмянілий. Я вже опустила ноги на нього, як погляд натрапив та буквально спіткнувся через дещо несподіване у цій кімнаті. Несподіване, бо сиділо воно абсолютно нерухомо, лише кінчик хвоста його акуратно підмітав підлогу, а жовті очі виблискували у вже рожевуватих променях сонця: перед заходом світло завжди змінюється швидше.
Матір Божа.
То, мабуть, і є той самий кіт.
Чорний, блискучий, лише яскраві бурштинові очі видавали у ньому кота, а не шапку. Ну, і хвіст, що продовжував жити своїм життям, легенько бігаючи підлогою. Кіт дивився на мене і, здається, хоча й просидів тут, мабуть, не одну годину, був так само здивований моєю присутністю на своїй території, як була здивована його присутністю я.