Звідки він тут узявся? Мабуть, не помітила його вранці… Що ж, це можна пояснити втомою.
Хоча дядько писав, що кіт цей то приходить, то йде, коли йому заманеться… То, може, вліз у відчинене вікно, поки я спала?
— То он ти який, Коте, — пробурмотіла я, проганяючи себе подумки з дивану. — Ти тут давно? — Кіт, звичайно, змовчав. — А, байдуже. Мене про тебе попередили. А бач, все одно несподіванка вийшла.
Кіт невідривно спостерігав за кожним моїм рухом: як я піднялася з дивану, як підійшла до валізи, увесь цей час розмовляючи з ним, як діставала з валізи свіжу футболку та звичним рухом натягала її на себе, виправляючи з неї волосся. Нашвидкуруч порозсовувавши решту речей до полиць шафи, знову повернулася до валізи, аби сховати її у тій-таки безрозмірній шафі.
А кіт, мабуть, і справді голодний, — так уже стежив він за кожним моїм рухом.
— Окей, котику. Ти прийшов по їжу.
Кіт ніби оживився. Рухи хвоста по підлозі трошки пришвидшилися. Це ж очевидно.
— Але бачиш, у чім річ, — продовжувала я. — Мені і самій їсти нема що. Розумієш? А хочеться. Так, так, саме як тобі. Тому я збігаю до магазину. По провіант, так би мовити. Розумієш? Агов! Ти мене взагалі чуєш?
Дивна, мабуть, картина: молода дівчина змушує кота звернути на неї увагу, послухати, що вона йому каже. Але чесне слово, до цієї миті можна було впевнено сказати, що кіт мене чув та сприймав. От рівно аж поки я не почала виправдовуватися перед ним за відсутність їжі. Інтерес до моєї персони та будь-яких її пропозицій у Кота (а я, між тим, вже вирішила називати його ніжно — Котиком) зник моментально. Він байдуже вперся поглядом у протилежну стіну, ніби споглядаючи там щось. Лише коти так і вміють: напружуються всім тілом, очей не зводять з неіснуючого об'єкту десь у повітрі, а потім раптово фиркають, змахують хвостом чи просто розвертаються та йдуть собі геть. От Кіт і зробив усе це, і майже одночасно. Пішов він, правда, не далеко: вмостився на дивані, зайнявши ледь не половину (він таки був товстунцем), почав методично вилизувати передні лапи. Був він чорний, мов… Ну, знову таки, не ніч. Радше смола. Чи темрява. Причому саме така темрява, як водилася в цьому помешканні: глибока, вогка.
— Ох, ну і сиди собі, — я махнула на нього рукою, почала збиратися до магазину.
Що ж, принаймні цей кіт нагадав мені про те, що не лише коти, а й люди мають харчуватися. А для цього не завадить мати чим. І на тому спасибі.
— Я ще повернуся, — зауважила котові, який знов не зводив з мене своїх нереальних жовтих, мов нічні ліхтарі, очей, та вийшла у темний коридор. Взула кеди, підхопила гаманець і вийшла за двері. Те, як вони грюкнули за моєю спиною, гідно королівського залпу. Я аж здригнулася.
Надворі в обличчя мені дмухнув свіжий вітерець. Теплий промінчик сонця, що вже майже повністю сховалося за нерівними дахами навколишніх будинків, лоскотнув щоку, ніби на прощання, зісковзнув з неї, сховався разом із сонцем — там, де за ними не вженуться звідси. Вулиця щохвилини порожніла, з вікон висувалися батьки, бабусі та дідусі й кликали дітей додому, а вони неохоче тяглися до своїх хвірток, розбрідаючись на всі боки. Це нагадало мені, як я сама отак через «не хочу» поверталася ввечері додому і домовлялася з друзями по двору, в якому тоді ми всі жили, завтра зустрітися «на тому ж місці у той же час». Хоча, правду сказати, якщо з місцем усе більш-менш і було визначено, то час все-таки змінювався раз-по-раз. Дивовижа, що жодного разу ми все ж не чекали одне одного аж надто довго.
Зараз дивно думати про них — моїх тодішніх друзів — як про дорослих. Нас добряче порозкидало. Та що й казати, уже навіть у школі ми припинили спілкуватися. Якось вийшло само собою. Цікаво, хтось із них іноді згадує мене, як згадую їх я?
Усі міста та не-міста схожі між собою. Але, звичайно, всі вони є і дуже різними. І хоча різниця ця є очевидною, і нікому б ніколи не спало на думку її заперечувати, визначити, в чому саме відмінні різні місцини, напрочуд важко. Ти завжди відчуваєш різницю, але не завжди знаєш, в чому вона полягає.
Це місто відрізнялося (як і решта) деталями: тим, як кричали птахи, вилітаючи з-за дахів навколишніх будинків над головами пізніх перехожих (так, тут восьма вечора — це вже пізно для прогулянок, вулиці порожні аж до ранку — це я теж з’ясувала майже одразу), як по покоцаному асфальту стукотіли жіночі підбори (в інших містах натомість дівчат та жінок на підборах зустрінеш нечасто: все-таки не всюди ландшафт сприяє підборам), як грюкали важкі двері численних під’їздів, а ввечері міріади вікон в будинках загорялися теплим бурштиновим світлом, що лилося долу крізь гущавину крон кленів та тополь. Усе це було особливим. Усе це робило особливим це місто. Так просто — видно з першого погляду, відчувається з першого вечора, проведеного у місті. І водночас — непомітно.