О ні, тоді я точно не запізнилася…
На якусь мить мені здалося, що я почула голос Андрія та тонкий скрип дверей, що за ним зачинилися, але вітер підхопив ці звуки разом із шарудінням листя на старих липах і абрикосах, і за мить вони були вже далеко.
Я стиснула «курячого бога» в руці і пішла геть від того місця, де минулого року знайшла його. Усе тільки починалося.
В останню ніч у Степовому, перед тим, як я мала знов повертатися до Києва, мені наснився сон. Уві сні я, здається, говорила з котом, і там, у тому сні, ніяк не могла згадати, кого він мені так нагадує. Кіт начебто казав щось про те, що що б я не загубила — це на краще, і коли буде потрібно, загублене знайде мене саме. Якщо буде, звичайно. Звичайно, я повірила. Тепер я знала це краще за будь-кого. Хоч загубити ціле місто та два місяці в ньому — це серйозніше за те, що люди гублять зазвичай. Це вже точно.
— А яка, за великим рахунком, різниця? — запитав Кіт і, махнувши хвостом, зник за дверима.
Двері за ним зачинилися. Я лишилася у кімнаті.
РАДІО ЕПІЛОГ
Як не прикро нам іти, любі слухачі, ми маємо це зробити. Будуть ще літа, будуть ще дивовижі.
А ми будемо завжди, допоки ви про нас пам'ятаєте і вірите в нас. Цікаво, правда? Адже рівно так само люди бережуть свою історію, свої легенди, віри, — самих себе, врешті-решт, бережуть.
Ключ до всього — пам'ять.
І якщо ми там, то ми точно є.
Не губіться і не губіть.
А тепер доброго ранку, Степове. Побачимося в наступному сні.
